Андреас Умланд.
Андреас Умланд.

Симпатії європейців і американців не завжди на боці України.

За підтримку громадської думки на Заході потрібно боротися не покладаючи рук, не абияк, пише Євгеній Кисельов для видання “Новое время”, яке цитує Главком.

Хочу зізнатися: нещодавно мені було дуже ніяково перед відомим німецьким політологом Андреасом Умландом, який в прямому ефірі безуспішно намагався переконати українських політиків у тому, що Україна програє боротьбу за європейську громадську думку. Вони не чули його. Не могли чути, тому що – через одного – доктринери, демагоги, догматики. Тому що страждають політичним інфантилізмом. Тому що наївно вважають, ніби світ зараз крутиться навколо України, хоча насправді все набагато складніше. Наприклад, у європейців є не менший головний біль – Греція.

Німецький вчений-політолог, який щиро вболіває за Україну, що стала йому другою домівкою, намагався пояснити, що канцлер Меркель, президент Олланд, прем’єр Кемерон та інші лідери Заходу навіть за великої симпатії до українського народу не завжди можуть приймати такі важливі рішення як надання додаткової допомоги Україні, особливо військової, або введення нових санкцій проти Росії без врахування громадської думки в своїх країнах. А громадська думка в Німеччині, Франції та Великобританії не завжди беззастережно на боці України.

Кремль веде цинічну пропагандистську війну за симпатії європейців. Російські пропагандисти експлуатують прості тези про те, що нібито Москва допомагає нещасним людям на Сході України, страждаючим від військово-поліцейської операції, що проводиться київською владою.

У Європі не те що до Путіна – до головорізів з ХАМАСу готові поставитися з розумінням і співчуттям. Ізраїльтяни можуть говорити: а що ж робити, якщо терористи обстрілюють наші міста і села з ракетних установок, захованих усередині житлових кварталів? Якщо палестинський джихадіст сидить з дитиною на руках і, прикриваючись нею, палить із автомата? Але європейські ліберали не чують цих аргументів.

Під час минулорічного спалаху бойових дій, коли Ізраїлю довелося ввести війська в сектор Газа, жорстко діючи проти ХАМАСу, симпатії значної частини європейців і американців несподівано виявилися на стороні арабів. Мабуть, вперше так очевидно.

Сталося це тому, що світ забув, з чого все починалося, – як єврейські переселенці, які втекли до Палестини від жахів Голокосту, вгризалися в мляву пустелю, а на них полювали араби. Як араби відмовилися визнати Ізраїль і десятиліттями намагалися скинути його в море, розв’язавши кілька близькосхідних війн. Як палестинські терористи-камікадзе підривали себе в громадських місцях, і як багато загинуло від цих терактів ізраїльських громадян. Але світ всього цього знати не хотів – світ цікавили тільки знімки і репортажі, де у фокусі були випадкові жертви ізраїльської військової операції проти ХАМАСу.

Чого ж чекати від європейців щодо України після того, як з перших днів Майдану московські пропагандисти стали мітити учасників революційних подій брехливим, але дуже токсичним маркером, використовуючи слова фашизм, нацисти і похідні від них?

І все це лягало на угноєний грунт історичної міфології. Середній європейський обиватель не сильно знайомий з історією Другої світової війни і живе в полоні пропагандистського штампу, ніби українці тоді були всі суцільно махрові націоналісти, антисеміти і колабораціоністи, часто служили охоронцями в гітлерівських концтаборах.

Тут треба пам’ятати, що в Німеччині після війни пройшла масштабна денацифікація. Для безлічі німців, особливо для політиків, слово “нацист” звучить як ляпас, як удар батогом, як сигнал тривоги, як привід насторожено напружитися. Щоб зламати ці упередження, потрібна масштабна робота.

До того ж, є ще й зворотна сторона медалі – розхожі уявлення і комплекси німців по відношенню до Росії і росіян. Мовляв, Бісмарк нам заповідав ніколи не сваритися і не воювати з росіянами, а ми його двічі не послухалися, заплативши принизливими поразками у двох світових війнах. Не можна знову повторювати цю помилку. І взагалі, ми винні перед росіянами за ту останню війну, а Путіну зобов’язані об’єднанням Німеччини. І неважливо, що зобов’язані Горбачову, Шеварднадзе і частково Єльцину, який вже на початку 1990-х вивів всі російські війська з території колишньої НДР. Все це було давно, в деталях можна пробачити помилки.

На це сприйняття накладається тривожна тенденція – в українській пресі все частіше, на жаль, з’являється неперевірена інформація.

У той час як західні ЗМІ суворо, часом занадто, дотримуються правила збалансованої подачі фактів і кожну непідтверджену новину з українських джерел про події в зоні АТО врівноважують настільки ж непідтвердженими заявами якого-небудь “сепара”, в результаті чого у західного глядача немає ясної картини.

Ми все голосніше кричимо “Ура!” з приводу того, що санкції США і ЄС проти Росії працюють, і робимо вигляд, що нові санкції – питання ледь не вирішене, але при цьому замовчуємо, що по обидва боки океану є впливові противники санкцій.

Ми обожнюємо сенатора Маккейна, коли він та інші республіканці критикують Обаму за непослідовність у підтримці України, вимагаючи почати постачання зброї. При цьому робимо вигляд, ніби не знаємо, що воюють вони з американським президентом з українського питання не з великої любові до України, а тому що Обама – лідер їхніх головних конкурентів демократів, бо не за горами нові вибори президента, третини сенаторів, всього складу Палати представників, а значить, прийшла пора передвиборної кампанії.

А ще ж існує ізраїльський фактор у зовнішній політиці США. Хтось розуміє, як він працює? В Америці потужне проізраїльське лобі, традиційно підтримує Демократичну партію. Воно, у свою чергу, відчутно реагує на запити ізраїльських політиків і пересічних громадян. А багато з них не дуже хочуть сваритися з Москвою, тому що у росіян є традиційним важелями впливу на палестинців. Скористатися впливом своїх лобістів у Вашингтоні, щоб ті збили войовничий проукраїнський запал республіканців, попросивши за це у Москви сприяння в заспокоєнні ХАМАСу, – чому б і ні?

Тут ще й такий сюжет: газета The New York Times опублікувала великий матеріал про політичний торг між Москвою і саудитами. Мовляв, ті готові знизити видобуток нафти, щоб на радість Путіну ціна на чорне золото піднялася, якщо взамін Путін припинить підтримувати режим Асада в Сирії, історично найлютішого ворога Саудівської Аравії. Видання посилається на обізнані джерела в Вашингтонської адміністрації, запевняючи, що переговори ведуться вже кілька місяців. Правда, мені здається, що останній сюжет більше підходить для шпигунського бойовика і розрахований на любителів теорії змови, оскільки для Саудівської Аравії збереження її частки на ринку нафтовидобутку зараз набагато важливіше будь-яких розборок з Асадом, тільки так вона зможе стримати наступ американців, готових завалити ринок дешевою сланцевою нафтою.

До того ж можна згадати, що у Великобританії грядуть парламентські вибори. А в країнах Балтики з одного боку зростає тривога за свою безпеку, а з іншого – накопичується невдоволення через колосальні втрати, які несе тамтешня індустрія туризму в зв’язку з економічною кризою в Росії.

Так, увага всього світу зараз прикута до України. Все більше людей як у Європі, так і в Америці розуміють, що Україні необхідно допомогти. Але не потрібно при цьому видавати бажане за дійсне, обманюючи себе нездійсненними надіями. Треба усвідомлювати, що Україна опинилася в складній, заплутаній, далеко не чорно-білій ситуації, і за підтримку європейців і американців потрібно боротися не покладаючи рук. А не абияк.

Главком

Tags: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

This entry was posted on п’ятниця, березня 6, 2015 at 08:30 and is filed under Статті, Україна. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.