Про соціальний капітал церкви.
Про соціальний капітал церкви.

У день, коли православні християни святкують Різдво, віряни і церковні ієрархи будуть за традицією молитися про мир, пишуть Олександр Братерський та Поліна Матвєєва для Gazeta.ru.

Під час конфлікту в Україні, який майже привів до розриву відносин між двома християнськими народами – російським і українським, – така молитва більш ніж актуальна. Газета.Ru згадує випадки, коли посередництво церкви допомагало запобігати конфліктам і долати політичну кризу.

Патріарх, який переконав президента піти

У 2000 році розорена військовими діями в Косово і бомбардуваннями сил НАТО Югославія опинилася в глибокій політичній кризі.

Завдяки підконтрольному парламенту Слободан Мілошевич отримав право втретє балотуватися на посаду президента Югославії, у складі якої в той момент залишилися лише Сербія і Чорногорія. Це рішення викликало обурення опозиції, яка після першого туру оголосила про перемогу свого кандидата Воїслава Коштуніци. Мілошевич зажадав проведення другого туру виборів, але на вулиці Белграда висипали тисячі прихильників опозиції.

Вирішальним моментом протистояння стала публічна підтримка, яку надала Коштуніці Сербська православна церква і особисто патріарх Павло.

Раніше Павлові не раз дорікали в політичній заангажованості. Опозиціонери – за те, що він відвідував організовані владою заходи; прихильники офіційної влади – за походи на мітинги опозиції. А він відповідав, що повинен бути скрізь, де буває паства, особливо молодь.

У 90-х патріарх переконав Мілошевича відпустити одного з лідерів опозиції Вука Драшковича, особисто встав на чолі колони опозиційних студентів і змусив відступити готових стріляти поліцейських, брав участь і у виробленні єдиної позиції сербської сторони на переговорах в Дейтоні, що поклали кінець боснійській війні. Проживши 34 роки в Косово, він залишався переконаним прихильником діалогу між етносами, між конфесіями, між ворогуючими угрупованнями.

“Ми не вибираємо ані країну, де народжуємося, ані народ, в якому народжуємося, ані час, в який народжуємося, але вибираємо одне: бути людьми або нелюдами” – скорочена до “будемо людьми” в Сербії ця фраза сприймалася як головне послання Павла.

Не дивно, що несподівано рішуча позиція патріарха, який назвав президента “єдиним винуватцем катастрофи”, стала переломною точкою назрілого конфлікту. Як зазначають свідки подій 2000 року, разнесені по вулицях і площах слова “патріарх з нами” надихнули противників Мілошевича і, навпаки, змусили відвернутися від президента багатьох представників еліти.

Павло був першим, хто попросив главу держави добровільно скласти повноваження. Той уже не міг відмовитися.

“Я тримав до рук документ, який проголошував, що санкції проти Сербії будуть посилені, якщо Мілошевич не піде у відставку. Тому ми просимо його, в інтересах і для порятунку народу, мирно і добровільно піти. Церква ніколи не була ні за, ні проти Мілошевича, – говорив Павло напередодні цих подій в розпал косовської кризи. – Мілошевич хотів би все, включаючи і церкву, використовувати для своєї вигоди. Мій обов’язок православного християнина – захищати істину”.

Франциск I, Барак Обама і Рауль Кастро

У середині грудня 2014 року США оголосили про відновлення дипломатичних відносин з Кубою. “Важливу, можливо, ключову роль” у налагодженні діалогу між країнами, за словами американського президента Барака Обами, зіграв глава Римської католицької церкви Франциск I.

Посередництво в діалозі стало можливим, коли становище самої церкви покращилося на Острові свободи після багаторічних обмежень прав віруючих.

У 1996 році тодішній лідер Куби Фідель Кастро відвідав Всесвітній саміт з продовольства, який проходив у Римі, і тоді ж був прийнятий Іваном Павлом II. Після цього Кастро офіційно запросив понтифіка відвідати Кубу. У 1998 році під час його візиту, понтифіка побачили близько мільйона кубинців.

Візит допоміг: активізувалися громадянське суспільство і підпільні незалежні профспілки, незалежні журналісти та кубинські правозахисники. Кубинська католицька церква стала грати більш істотну роль в країні, виступаючи за необхідність поліпшення відносин між двома країнами.

У католицькому журналі Espacio Laical, що належить Гаванській архиєпархії, з’явився наступний заклик: “Турбота про суверенітет не змусить нас відмовитися від користі, яку може принести кубинцям нормалізація відносин із Сполученими Штатами”.

Папа Римський за “Солідарність”

В історії Польської Народної Республіки церква була найважливішим чинником боротьби проти комуністичного режиму і його мирного відходу від влади під тиском незалежної профспілки “Солідарність”. Соціолог Наталія Коровіцина зазначала, що в основі принципів “Солідарності” лежали співзвучні церкві “національні та християнські цінності”.

Поляком був і перший в історії слов’янин – папа Римський Іван Павло II, колишній краківський єпископ Кароль Войтила. У 1981 році він прийняв у Ватикані делегацію “Солідарності” на чолі з Лехом Валенсою.

Особливу повагу до нього відчували не тільки опозиціонери і пересічні громадяни, але навіть і частина представників правлячої номенклатури. Незважаючи на тиск з СРСР, польський лідер Войцех Ярузельський прийняв папу Римського в Польщі в 1982 році, підкресливши тим самим, що насамперед він поляк і лише потім комуніст.

Майже на кожній стіні в будинку в той період можна було побачити величезні портрети папи Римського і ікони Богоматері. Публічна маніфестація власних релігійних поглядів стала однією з форм політичного протесту: молилися навіть на страйках.

Активну підтримку опозиції надавав католицький священик з Варшави Єжи Попелушко, убитий спецслужбами в 1984 році.

В одній зі своїх останніх проповідей Попелушко заявляв: “Солідарність” довела, що “для здійснення соціально-економічних перетворень зовсім не обов’язково відмовлятися від Бога”.

Його загибель ознаменувала початок нової хвилі антикомуністичних протестів.

У підсумку католицька церква фактично благословила “Солідарність” на політичну боротьбу. У 1988 році в костелі Гданська, звідки і починалася історія профспілки, було освячено її прапор.

Кардинал мирить хунти

Католицька церква і її глава Іван Павло II також відіграли провідну роль у запобіганні збройного конфлікту між Аргентиною і Чилі.

У 1978 році аргентинська хунта, яку очолював тоді генерал Хорхе Бачила, спробувала відібрати у Чилі групу островів, розташованих в протоці Бігль біля східних берегів Вогненної Землі. Чилі в цей час також керував військовий уряд на чолі з Аугусто Піночетом.

Уряд Аргентини оголосив про початок військової операції “Суверенітет” для силового вирішення проблеми, незважаючи на пропозицію чилійської сторони звернутися до міжнародного арбітражу.

Операція була скасована за шість годин до старту, після того як новообраний понтифік надіслав до Аргентини в якості свого представника кардинала Антоніо Саморі, що отримав згодом прізвисько Ватиканського Кіссінджера.

У січні 1979 року в столиці Уругваю Монтевідео був підписаний меморандум про готовність до переговорів і відмові від застосування сили. Переговори йшли важко і неодноразово переривалися через інциденти між двома країнами.

Угода була укладена через п’ять років, і цьому значною мірою сприяла саме фігура Саморі – він користувався повагою обох сторін. Позначилася і ще одна невдала авантюра аргентинської хунти – повернути належні Великобританії Фолклендські острови, яка закінчилася падінням військового режиму і приходом до влади демократичного уряду.

Острови в результаті залишилися за Чилі, проте Аргентина отримала право на освоєння прибережних вод. Сам кардинал Саморі не дожив до підписання мирного договору – він помер роком раніше. Його ім’ям названо один з гірських перевалів, що з’єднують дві країни.

Орден припиняє громадянську війну

Громадянська війна між прихильниками соціалістичного і прозахідного вибору в Мозамбіку почалася в 1977 році незабаром після отримання країною незалежності від Португалії. Сторони активно використовували міни і важке озброєння, які постачав їм і Захід, і СРСР.

Тільки після початку перебудови в СРСР і відмови іноземних держав підтримувати конфлікт, на тлі вибухнула в країні економічної катастрофи, сторони погодилися на переговори.

Ключова посередницька роль у врегулюванні конфлікту належала католицькому ордену Сант-Егідіо, відомому своєю активною громадською діяльністю.

Що цікаво: налагодити відносини з соціалістичним урядом Мозамбіку організації допоміг не хто інший, як генсек Компартії Італії Енріко Берлінгуер, який закликав мозамбікських товаришів припинити переслідування місцевих християн.

У свою чергу, при посередництві італійських дипломатів одному зі священнослужителів вдалося дістатися вглиб джунглів, зустрітися там з лідерами повстанців і переконати їх почати переговори про мир.

Місцем зустрічі була обрана резиденція ордена в Римі, і в 1992 році переговори закінчилися підписанням Римської мирної декларації.

Gazeta.ru

 

 

Tags: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

This entry was posted on понеділок, квітня 27, 2015 at 08:28 and is filed under Закордон, Статті. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.