16
Лис

Війна як вона є

   Posted by: klimovy4   in Статті, Україна

ЗСУ
ЗСУ

Я ніколи не міг пишатися українською армією, – пише Ронин.

20 років це було щось таке, що жило своїм паралельним життям десь на околиці міста. Всі знали, що за бетонними парканами ходять строєм молоді хлопці в засмальцьованих “дубках”, а ще від них тхне в черзі в магазині, баня раз на тиждень – це не жарт.

Прапорщики приносили класні чоботи від костюма хімічного захисту та маскувальні сітки на ринок – хороші речі купували із задоволенням, як і каністри з паливом. Іноді ворота частини відкривалися, і звідти з гарчанням викочувалася з брязканням гора іржавого заліза або машини, більше схожі на експонати музею – везли солдатиків на полігон. А ще на 9 травня і День Незалежності м’язисті десантники розбивали цеглу і махали ногами. Всі.

Середня людина знала, що в армії дідівщина, годують помиями, а йти туди – втрачати півтора роки життя. Це було десь не з нами, десь у паралельному світі. Кар’єру військового хотіли зробити фанати, що передивились у дитинстві бойовиків, або люди, що бажали піти в МВС. Туди йшли хлопці з сіл і незрозумілі персонажі, які примудрялися годинами розчинятися на території частини, з’являючись на розводі і перед закінченням служби. Знаєте, що було вершиною бажань українського вояки, крім тринадцятої зарплати, оздоровчих і не потрапити під обрізання премії за зальоти? Потрапити в миротворчі війська.

Після тягучого дня бабака в казармі там було життя, там ти міг відбутися як солдат, побачити світ, навчитися вільно розмовляти англійською. Заради цього писалися гори рапортів, проходилися правдами і неправдами комісії, накривалися галявини і збиралися тугі конверти. Зірватися в Конго, Боснію або Ірак було як виграти в лотерею. І навіть не тільки через прокляті гроші. Нерозумно вважати себе футболістом, так ніколи і не вийшовши на поле, правда? Кожен, хто пережив п’янке відчуття того, як рота, схожа на єдиний механізм, виконує завдання, вже ніколи не стане мести плац і фарбувати бордюри. Війна багато забирає, але й багато чого дає. А ще ти сам хочеш дізнатися, де межа можливостям твого тіла і духу, чого навчився і чи зможеш не зламатися.

Втім, засмаглі, обвітрені пустелею солдати з Іраку розповідали теж зовсім не райдужні речі. Як батальйон пішов у бій, так і не пристрілявши автоматів. Як сумками крали соки і консерви з їдальні, обмінюючи їх у місцевих на прикраси і дрібнички. Як через плутанину так і не допомогли полякам, що потрапили в засідку в зоні відповідальності українців – їх вбивали духи, поки наші мукали в ефірі, намагаючись знайти причину не виїжджати в сектор. Хіба цим можна було пишатися?

А вічної нестачі людей, коли бійці тижнями вмирали в нарядах, в ППД відпочиваючи по 4 години, вириваючись на обслуговування полігону в поле як на курорт? А десятьма ротними навчаннями на рік, плюс п’ятьма батальйонними і аж одним “оперативним” – по суті, той же батальйонний рівень, але з підвищеною увагою преси та підключенням навіть пари літаків? І це на дюжину бригад. Більшість цивільних навіть приблизно не уявляють проблеми, з якими зіткнулися ЗСУ минулої весни. Роками ми не знімали техніку зі зберігання, не проводили поточного ремонту, а піднімати хвилю при передачі було собі дорожче – та й що можна було зробити з купою згнилого заліза, навіть піднявши шум? Волонтерів з тоннами запчастин тоді ще не спостерігалося, а скромного фінансування ледве вистачало, щоб утримувати величезні містечка в порядку. Господарські роботи, бірки, паперова робота. Три кити ЗСУ за 23 роки. І ціле покоління офіцерів, від молодих лейтенантів до полковників у штабі, виросло в таких умовах. Вони не бачили нічого іншого, і у них навіть не було можливості стати профі.

Ніколи не замислювалися, чому першими в бій пішли СПП і ПДВ? Тому що готувати легку піхоту значно дешевше. Влаштувати показуху в полі, з танцями, стрибками і розбиванням пляшок можна за копійки, і залишиться навіть кинути десяток мін з “Нони” і ще на соляру – доїхати на стрільби. А ось вивести з парку роту танків, що останній раз їздили років сім тому, разом з постачанням і піхотою – завдання титанічне за грошима і зусиллями. Нехай краще стоять, помастимо їм днище гудроном, а борти фарбою. Від гріха подалі.

І ось трапилася минула весна. Прямо посеред величезної порізки штатів і переводу основного складу плюс резерв на контракт. Було пекло. Була плутанина. Був хаос. Але ми виконали багато завдань, які ставили перед ЗСУ, зупинили повзучу агресію, стабілізували фронт. І знаєте, я тепер можу пишатися нашою армією. Це не красиві слова і не сумна пропаганда. Незважаючи на всі труднощі і злидні, я радий, що брав участь у всьому цьому і зможу розповідати багато речей своїм онукам. З гордістю і трепетом.

Починаючи з безумного маршу на Схід, в якому неможливо було пройти десяток кілометрів, щоб щось не зламалося. І закінчуючи монотонною і страшною окопною війною, коли щодня гинули люди, з якими ми ділили ковдру і казанок. Я міг би навскидку назвати кілька операцій, якими можна пишатися як дорогоцінним орденом. Перша битва за аеропорт із висадкою під вогнем ПЗРК і рейдами вглиб території супротивника. Успішні оборонні бої в передпіллі Саур комбата “Браво” під ударами реактивної артилерії. Прорив з АП Луганська та організований відхід за річку. Звільнення Красного Лиману. Поразка сепаратистів у районі Лисичанська. Але виявляється, що ця точка зору у нас непопулярна. Пишатися чимось? Пфф.

Все було не так. ЗСУ сиділи в котлах, їх здавав особисто Муженко, а жирні полковники спеціально вбивали своїх людей об бойовиків. Потрібно зробити паралельний Генштаб, а його головою призначити того, хто голосніше за всіх кричить гасла. А інакше всім Іловайськ і збитий ІЛ-76. Ні, хлопці. Почнемо з того, що війна ніколи не була легким і веселим заняттям. Ви правда вважаєте, що українці унікальні в своїх жертвах і поразках, а провиною всьому лише тільки повна некомпетентність? Літак над своїм аеродромом? 24 травня 2006 року в Афганістані підірвався на протитанковій міні “Геркулес” з послом Великобританії, ЗПС знаходилась у столиці провінції, що контролювалася Альянсом – тоді обійшлося лише пораненими і згорілим дотла бортом, але нездатність забезпечити безпеку периметра навіть для важливих персон ми відзначимо. Наземна атака бази в провінції Гельменд, знаменитий Кемп Бастіон – вісім літаків “Харрієр” були розбиті вщент всього лише п’ятнадцятьма членами угруповання Талібан, переодягненими в форму солдатів США. Це – не рахуючи вбитих солдатів і пожежі в ангарах. І фінал “розбору польотів” – знищення “морських котиків” у провінції Вардак 6 серпня 2011 року, де з РПГ збили вертоліт, убивши всіх на борту, а це 38 осіб і службовий пес.

Такі справи, аналітики. Відсутність безпеки як у повітрі, так і на землі, гинуть елітні частини і страждають ВІП-персони. І це дикуни без сучасних “ПЗРК, що опускають літаки на 5000 метрах”, без спеціально натасканих груп ССО і підтримки важких комплексів ППО. Плюс можливості США з розвідки, агентурної і супутникової, санації зони висадки вильотами ВПС і загальної вогневої потужності. Не було такого, щоб відправили людей на кордон, там їх оточили і не можна було постачати угруповання? Та ви що. У другій Світовій японці висадили десятки тисяч солдатів і цивільного персоналу на острови. Коли стало зрозуміло, що союзники отримали перевагу в повітрі і постачати клаптики суші стає дорого (можете подивитися статистику потопленого транспортного тоннажу), на сцену вийшов флот. Альянс називав ці рейди “Токійським експресом”, але самі японці презирливо прозвали “щурячим перевезенням”.

Швидкохідні есмінці вночі проривалися до архіпелагу, скидали у воду бочки, зв’язані стропами, і йшли під прикриття свого ППО до ранку. Якщо не встигали – тонули або горіли. Гнила вода, сухий рис, сушені сливи, боєприпаси крихтами і пальне краплинами. Місяцями. Часто посилки зносило течією або вони потрапляли до супротивника. Під час евакуації пілотів і авіатехніків з острова Бука було знищено три есмінці Японії і загинуло близько 700 осіб, більшість – цивільних фахівців. Крім дизентерії, голоду, спраги, бомбардувань і смерті в безвісті на острівці без назви цих людей не очікувало нічого. Зрада? Та ні, ви не знаєте японців.

Коли через роки Хіро Онода продовжував свою божевільну війну з усім світом, залишившись на роки партизанити на Філіппінських островах, уряд знайшов його командира і віддав наказ на здачу. Ця людина, що вбила півсотні американців і філіппінців, була помилувана завдяки МЗС Японії, знімалася у фільмі, заснувала школу для підлітків і працювала лектором в університеті. Можливо, вони знають щось, чого не знаємо ми, про любов до батьківщини, про військовий обов’язок і про те, як не бачити всюди зради, коли твоя країна залишає тебе на роки пити смердючу воду і їсти те, що впіймаєш у джунглях?

Не треба було починати війну, якщо ми були не готові. А якщо почали, потрібно було воювати до перемоги. Або домовлятися. А американці-то і не в курсі. Вони увійшли в Ірак, втягнувшись у криваву десятирічну кампанію. США втратили мільярди доларів на коливаннях ціни на нафту під час кризи з Кувейтом, пожежі полів і безпосередньо військової операції. Тільки убитими збройні сили і ПВК втратили близько 6000 людей, а санітарні втрати коливаються в районі 50.000 бійців. Незважаючи на це, ситуація в регіоні залишається вкрай вибухонебезпечною, в Іраку триває громадянська війна, його армія кидає обладнання на мільярди і відходить під тиском ІДІЛ, а міста переходять з рук в руки.

Почавши зі світського Саддама і помірної армії Махді, США зростили в регіоні похмурих середньовічних фанатиків. ВПС Коаліції зараз, як і десять років тому, займаються підливанням бензину в пожежу, а дипломати відверто не знають, що робити з радикалами. Є бажання домовитися з Абу Бакром, що віддає наказ спалювати йорданських пілотів живцем і топтати дітей чобітьми? А з Моторолою, що розстрілював полонених і малював цитати з Біблії на ПТУР? Вчіться вже бачити навколо себе великий світ і що відбувається в ньому, не уподібнюйтеся Пророкам Ватного Апокаліпсису, з їх дитячим соліпсизмом – все, що відбувається навколо України, не вкладається в два кольори, їх більше, крім зради і некомпетентності є тисячі ниточок, які розгойдують ситуацію.

І так, я не прихильник того, щоб армійський бардак і тупість продовжували цвісти, бо, мовляв, впоратися з ними можна. Я б міг написати величезний талмуд про те, як туплять люди – від звичайнісінького сержанта на складі до ревізорів з оперативного командування. Просто варто зрозуміти, що, помінявши одного полковника на іншого, ми не завжди отримуємо результат – вони всі росли в нашій обстановці. Тільки досвід, кров і помилки загартовують будь-яку збройну структуру. Армія США пройшла через сотню тисяч полонених і “Марш смерті в Батаані”, поки не перетворилася на одну з найкращих на планеті.

ЗС СРСР програли війну в Афганістані, а одного разу в тунелі на перевалі Саланг задихнулося майже дві сотні людей – просто колона встала в тунелі, і вони вчаділи. І що найдивовижніше? Ми щороку продовжували зазнавати втрат саме в цьому тунелі, не таких масових, але стабільних. То регулювальник забариться, то заглохне машина, то не встигне вискочити молодий призов. Про ЗС РФ, взагалі, можна знімати фільм “Солдати невдачі”. І що, ви правда думаєте, що ЗСУ чимось кращі за росіян і американців у плані підготовки, відсутності бардаку або бойового духу? Але знаєте що? Я все одно тепер буду пишатися своєю армією.

І всі панікери, і люди на зарплаті, що розповідають, як саме все погано, мені не завадять. Тому що я знаю, як все йде в реалі. Ми звільнили Лисичанськ і Сєвєродонецьк – агломерацію, що за населенням не поступається Полтаві чи Черкасам. Прорвалися через Карлівку і павутину населених пунктів до блокованого аеропорту і відбили у сепаратистів Авдіївку – місто, що не набагато поступається Дебальцевому за стратегічним значенням, хоча мало хто з крикунів хоча б дивився на карту і намагався зрозуміти, що там за коксовий завод. ЗСУ, НГУ та прикордонники звільнили Маріуполь – це був переломний момент літньої кампанії минулого року.

Артемівськ, Слов’янськ, Краматорськ, Рубіжне, Красний Лиман, Щастя. Про кожне з цих місць можна писати книгу – вони политі кров’ю українців і звільнені від сепаратистів і гібридної армії. Великі міста, стратегічна ТЕЦ, порт, заводи, півтора мільйона населення. Якщо вам ближче згадувати поразку під Іловайськом, якого не видно на карті, або знищення двох будівель в АП з гарнізоном в роту – нічого не можу з цим вдіяти. Це війна. Гинуть роти, падають літаки, вибухають на полігоні САУ, люди на перезарядці стріляють перед собою з АГС, вбиваючи своїх соратників, колона повертає не туди і потрапляє під пряму наводку танків, мертвих спецназівців тягають за ноги, як у Шахтарську, а найдосвідченіші пілоти згорають у літаку. Якщо ви думаєте, що казаки і маргінали – смішні противники, згадайте вівчарів і селян з Афганістану. Або смішного лубкового Чапаєва, теслю і сержанта – такі, як він, “Мотороли” того часу зламали хребет досвідченої царської армії.

Воювати важко. Воювати боляче. Воювати страшно. Але завжди є вибір – пишатися своїми перемогами чи скрізь знаходити причини для зневіри. Я не можу навчити когось пишатися своєю країною або відбитими у ворога містами – у нас ніколи не було занадто багато приводів, і ми просто не знаємо, як це робити. Але армія не заслуговує того тупого мутного валу критики і розповідей про котли, який ми бачимо всюди. Пам’ятайте про це, коли захочете написати про аватарів із ЗСУ, що здають зброю сепаратистам.

Люди вмирали, звільняли величезні міста і, стиснувши зуби, стояли під зливою ракетних снарядів, місяцями сиділи на блоках і тримали заразу в своєму Мордорі не для того, щоб чути черговий набір дурниць з дивана. Бійці не потрапляють в армію з місяця, а генерали – з міністерства Зради. Годі скиглити, підберіть соплі і допоможіть своїй країні створити гідні збройні сили. “Ніхто крім нас” – хлопці з ПДВ все-таки дещо розуміють в житті. Цього не зробить ніхто, крім нас. Просто більше нікому.

Ронин

Tags: , , , , , ,

This entry was posted on Понеділок, листопада 16, 2015 at 15:00 and is filed under Статті, Україна. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.