Саша Боровик

Тези з інтерв’ю з так і не призначеним першим заступником міністра економічного розвитку Сашею Боровиком.

Сьогоднішня Україна – країна можливостей. За кілька годин відомий тільки вузькому колу людей незатверджений перший заступник міністра економіки Саша Боровик перетворився на героя топових новин, пише Лига.

Каталізатором стала його заява про звільнення з міністерства через конфлікт з Арсенієм Яценюком. Прем’єр поспішив відхреститися від участі в скандалі, що розростався, заявивши, що відхід Боровика – це рішення міністра економічного розвитку Айвараса Абромавічуса. Пояснення міністра, який взяв на себе відповідальність, було лаконічним: “Не спрацювалися”.

За тиждень до скандалу ЛІГАБізнесІнформ записала інтерв’ю з Боровиком. Саша (він наполягає, щоб його називали саме так) попередив, що може покинути міністерство. Серед причин називав більш ніж двомісячну затримку з його затвердженням на посаду – Яценюк не підписував наказ про призначення, а також розбіжність у поглядах з прем’єром і своїм міністром відносно того, з якою інтенсивністю потрібно проводити реформи.

Зміна статусу Боровика в значній мірі нівелювала актуальність питань інтерв’ю. Ми вибрали найцікавіші тези з півторагодинної бесіди.

Шлях додому

Після від’їзду з України 25 років тому я не сильно звертав увагу на те, що відбувається тут. Світ рухався вперед, а в Україні весь час йшла якась неактуальна метушня. Євромайдан все змінив: через тиждень після початку революції я усвідомив, що більшу частину часу проводжу за читанням українських новин. Я не міг фізично брати участь у подіях на Майдані, але мені хотілося якось допомогти. Зв’язався з Центром протидії корупції (Віталія Шабуніна. – Ред.), і ми разом “ловили” гроші Януковича на Заході. Нам навіть вдалося заморозити, правда, на нетривалий час, пересування грошей Януковича (були заблоковані транзитні рахунки в Deutsche Bank на час внутрішнього розслідування банку). Я дуже швидко виявився ментально втягнутим в українські події, це стало особистою справою. Після перемоги почав подавати сигнали, що не проти попрацювати в державних структурах. Мене кликали в Міністерство юстиції, розглядався варіант роботи в АМКУ, але пропозиція Айвараса здалася цікавішою.

Економіка

Одна з основних суперечок, які я веду, – це відсутність економічної стратегії. Коли не знаєш, куди пливеш, ніякий вітер не буде попутним. Мені на це кажуть: стратегія є, ми йдемо в Європу. Але Європа – це дуже загальне поняття: це і Німеччина, і Англія, і Швеція, і Греція, у всіх різна економічна модель. І відповіді, що ми будуємо, я так і не почув.

Моє бачення – Україна повинна якнайшвидше створити дуже ліберальну економічну систему, держава повинна вийти з усіх секторів економіки (залишити тільки дійсно стратегічні об’єкти), позбутися системи пільг і дотацій галузей економіки. Тобто створити вільний ринок. Паралельно треба зруйнувати олігархію і побороти корупцію.

Українська держава – хвора і слабка, але при цьому дуже велика. Держвитрати за підсумками минулого року склали 53% ВВП – це занадто багато. Українська держава не здатна щось кардинально змінити або поліпшити. Тому вона повинна просто піти звідусіль, де без держави можна обійтися. Чим українська держава швидше вийде з економіки – тим для неї краще.

Мені не подобається ідея градуальних реформ – домогтися стабілізації і крок за кроком робити реформи… Я в це не вірю.

Приватизація

Зараз про приватизацію говорять в контексті, що спочатку треба навести порядок, реструктурувати, привести в “продажний вид” і отримати гідну ціну. Але ми це ж чули від усіх українських урядів, це ні до чого не приведе. Аналогічна ситуація з ринком землі. 20 років в Україні говорять, що країна не готова до ринку землі: реєстрів немає, український інвестор не може конкурувати з іноземним, не готова ринкова інфраструктура. Зараз ми чуємо те ж саме. Але якщо відкинути популістську риторику – то за цей час країна стала біднішою, а українська земля – ​​дешевшою.

Ключова ідея – приватизація потрібна не для того, щоб заробити, і навіть не для того, щоб приватний власник підвищив ефективність роботи, а для того, щоб змінити ставлення, ментальність людей, пов’язаних з держкомпаніями. Масштабна приватизація потрібна, щоб люди стали думати, як капіталісти, а не продовжували працювати в системі пільг і субсидій у абсолютно безперспективних галузях. Книга, в якій зібрані всі українські пільги, ось такої товщини (розсовує пальці на 3-4 см). І якщо докопатися до суті, то вигодоотримувачами цих пільг будуть не працівники держкомпаній, а українські олігархи. Тому радикальна лібералізація завдасть удару по олігархах набагато більш ефективного, ніж всі прокурори України.

Приватизувати потрібно майже все. Не треба хвилюватися, які ми отримаємо гроші: я не вірю у здатність української держави підняти передпродажну ціну об’єктів. Але слід розуміти, що чим швидше ми звідти вийдемо, тим швидше приватний бізнес створить якусь нормальну систему. Але тут потрібні лідери, які візьмуть на себе політичну відповідальність. Природно, приватизація і відхід від Welfair state (соціальна держава) будуть непопулярні. Буде величезна критика, що корупціонери вкрали, можна було продати дорожче. Але якщо їх поєднати з популярними реформами, такими як реальна боротьба з корупцією, то болючу трансформацію економіки можна було б провести.

Приватизацію треба проводити, виходячи з ідеї мінімізації витрат: 3500 державних компаній генерують великий збиток. Крім прямих збитків є ще величезні непрямі витрати, які несуть в собі пільги та дотації. І найважливіше – держкомпанії викривляють економіку, це стимулює корупцію, “виживають” ринкових гравців: втрати від цього взагалі ніхто не рахував.

Держапарат

Не можна оптимізувати цю систему, її треба радикально змінити. Велика помилка, що за 1,5 роки після революції в країні так і не зроблена реформа держуправління. Це має бути реформа №1. Якщо не змінити держапарат, то нічого змінити не вдасться. Потрібна система, яка б дозволяла легко вивести колишніх чиновників і ще легше залучати на держслужбу нових людей. Зараз все навпаки. Звільнити чиновника неймовірно складно, взяти на роботу нового теж непросто. Не підписано ж не тільки моє призначення – більшість моєї команди працює неофіційно, як волонтери. І це триває місяцями. Знаєте, що мені заявила одна одіозна чиновниця старого гарту? Вона каже, ти і твоя команда – сквоттери: ви нелегально зайняли державне приміщення. І формально вона права.

У моїй команді є інвестбанкір з Лондона, минулого тижня він прийшов до мене і сказав: “Cаша, 80% часу я витрачаю на те, що ходжу по кабінетах і збираю підписи. Але я не для цього сюди приїхав”. Ну зрозуміло ж, що високоефективний дорогий фахівець не повинен цього робити, і зрозуміло, що він не буде довго це робити і через тиждень або місяць виїде назад до Лондона, так і не передавши нікому свій унікальний досвід.
Щоб змінити країну треба не так багато – кілька сотень професіоналів. Правда, дуже дорогих, робота яких на ринку коштує від 1000 доларів на годину. І такі люди є – вони готові працювати на благо України за 200 доларів на місяць. Але що виходить – всі затвердження відбуваються на Кабміні. Для цього треба фізично прийти на засідання Кабміну і 2-3 години чекати під зачиненими дверима, поки справа дійде до розгляду кадрових питань. Там ніде сісти, там ніде попити води: це говорить про ставлення до співробітників.

Якщо 25 таких людей простоять під дверима 3 години, то ринкова ціна такого очікування $75 тис. Нормальна держава так не поводиться – вона має цінувати кожну секунду часу таких людей.

Розбіжності

В уряді мені багато разів говорили: “Ти хочеш робити реформи швидше, ніж готове суспільство”. Але я вважаю, що суспільство було готове до цього ще вчора, просто йому доступно не пояснили, скільки ми втрачаємо, якщо не будемо робити ці реформи. А втрачаємо ми набагато більше: економіка падає, активи дешевшають, талановиті люди виїжджають.

Лига

Tags: , , , , , , , , , , , , , ,

This entry was posted on вівторок, листопада 17, 2015 at 13:00 and is filed under Статті, Україна. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.