24
Лис

Шаріївщина

   Posted by: klimovy4   in Статті, Україна

Шаріївщина.

Є такий персонаж на просторах ЄвросоюзуАнатолій Шарій. Мало хто його не знає, пише Інсайдер.

Він веде відеоблог, Facebook і сайт, на яких рубає правду-матку про хунту, фашистів, цинізм нинішньої української влади і порочність нашого інформаційного поля.

Якщо перебільшувати, його інформаційна діяльність спрямована на вбивання в аудиторію меcседжа про те, що українці не гідні своєї державності.

За які гроші існує Шарій і кому вигідна його творчість – питання очевидне. Якщо ви почнете з ним дискусію про це в коментарях, він вас заблокує. Я намагався.

Але, найпарадоксальніше, що в дрібницях Шарій не бреше. Він знаходить другорядну новину на одному з українських сайтів, часто вже не топовому. Показує фотографію шпиля в Нью-Йорку, який пофарбований в колір французького прапора. І кричить в свій лептоп: “Фейк!”. Виявляється, ця фотографія була опублікована задовго до терактів у Франції.

Він не бреше. Це фейк. І його аудиторія задоволена.

– Блогер Шарій правду каже. А ці в Україні – брешуть. І фото підроблені ставлять. І взагалі, вони старців Донбасу ненавидять, сволоти.

Концепція “Шарій” передбачає повне ігнорування інформації про своїх замовників і правдиві звинувачення у бік їх ворогів. Шарій жодного разу не захищав команду Януковича і не виправдовував дії росіян по відношенню до українців. Він просто про це ніколи не говорить.

Як “шарії” з’явилися в українському інформаційному просторі?

Влітку 2013 року Сергій Курченко купив “Український Медіа Холдинг” у нинішнього глави АП Бориса Ложкіна.

Ложкін не просто продав актив. Він продав передостанній медіабізнес в країні. Останнім був видавничий дім “Комерсант-Україна”, який росіяни закрили в березні 2014 року.

Решта ЗМІ суспільно-політичної спрямованості з тієї пори і до сьогоднішнього дня використовуються, як інструменти впливу, а не як засіб заробітку.

“Сім’я” Віктора Януковича скуповувала і створювала нові медіа, єдиною метою яких було забезпечення її іміджу. З тих пір багато хто перестав вірити холдингам і медіагрупам. Будь-яке легальне ЗМІ було під ковпаком влади – безпосередньо або через власника, якого завжди можна притиснути по бізнесу.

Настала ера блогерів, активістів і громадських діячів. З тієї пори ЗМІ – це чисто формальний атрибут. Набагато важливіше “качати” свій Facebook, епатажно поводитися на камеру і “палити напалмом” в соцмережах про корупцію.

До слова, жодне суспільно-політичне медіа у вигляді чесного бізнесу так і не з’явилося. Є спеціалізовані ресурси, типу “Ліги”, але їх заробіток побудований не на суспільно-політичному контенті, а на вузькоспеціальному. Є якісні проекти журналістських розслідувань, які живляться закордонними грантами. Але вони поза ринком.

Зате найпопулярніші блогери стали народними депутатами. Вони кажуть правду і зараз.

Народний депутат Сергій Лещенко публікує дійсно резонансні історії про Ігоря Коломойського, Арсена Авакова, Миколу Мартиненка, Бориса Ложкіна. Інформація, яку він популяризує, важлива і викликає обурення. Я поважаю його за те, що він робить.

Однак насторожує, що він жодного разу не обурився з приводу дій олігарха Костянтина Григоришина.

Депутат справедливо дорікає Юлії Льовочкіній за 112 тисяч гривень державних коштів, які та заплатила цивільній дружині Януковича – Любові Полежай. Але не помічає потенційної загрози розкрадання мільярда гривень при закупівлі трансформаторів у заводу Григоришина.

Народний депутат Тетяна Чорновол робила відмінні розслідування про крадіжки Юрія Іванющенка та Олександра Януковича. Колись я вважав її розслідування – найкращим прикладом для наслідування.

Але, вона ніколи не напише про ситуацію з нафтою “Укртранснафтопродукту”, у крадіжках якої СБУ підозрює народного депутата Сергія Пашинського і його соратника Сергія Тищенка.

Втім, точно так само “Інсайдер” не напише нічого поганого про свого інвестора Олексія Тамразова. Рятує те, що Тамразов не знаходиться при владі. Крім того, цей зв’язок публічний.

Як дивиться на це український громадянин, не зачеплений шизофренією політичних ідей?

Колись Чорновол і Лещенко підтримували один одного в штурмах “Межигір’я”, а тепер закидують одне одного нечистотами в соцмережах. І вже не важливо, хто з них не заплатив, а кому з них заплатили. Всі вони там якісь мутні. І противно спостерігати за їх чварами.

Проблема навіть не в персоналіях. Проблема в тому, що в країні журналістику підмінила політика. Ті, хто раніше були мірилом справедливості, прийшовши до влади, злилися з натовпом інших нардепів. Але, чомусь, вони продовжують вважати себе журналістами.

І так як ринок в країні досі не працює, ЗМІ тримають олігархи. Хтось вкладається в телеканал, хтось – в сайт, а хтось – в популярного блогера. Нічого незалежного апріорі виникнути не може – олігархи вб’ють спробу створити чесне незалежне медіа в зародку.

Найсмішніше, що найбільш якісними ЗМІ зараз є ті, хто бере “джинсу” – ставлять замовні тексти без плашки “реклама”. Вони хоч щось заробляють і можуть дозволити собі ширший штат журналістів. Колеги з таких видань розповідають, що прокидаючись і бачачи заказуху на своєму ресурсі, радіють – значить, будуть гроші на зарплату.

Хотілося б мати в Україні ринок ЗМІ, які можуть заробити з реклами та продажу контенту. У такому випадку запити на інформацію в медіа посилала б їхня аудиторія, а не ляльководи з грошима.

Не повинні журналісти працювати на Коломойського, Порошенка, Яценюка, Григоришина або навіть Тамразова. Але, ринку немає, а професія є. Так і живемо – за законами Шарія.

Інсайдер

Tags: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

This entry was posted on вівторок, листопада 24, 2015 at 09:00 and is filed under Статті, Україна. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.