Журналісти.
Журналісти.

За багато років української незалежності в євангельських церквах нарешті зрозуміли, що “правильний несуть мед” не тільки будівельники, малярі і штукатури, що зводять храми, а й працівники розумової праці, пише Олексій Гордєєв для Релігія в Україні.

Шанобливо обходячи ситуацію з вчителями та юристами, про журналістів і церкву можна сказати одне – якість їх взаємодії дуже страждає через низку непорозумінь. Незадоволені всі.

Журналісти-християни кажуть, що їх використовують. Пастори відзначають, що працівники ЗМІ не роблять того, що зобов’язані.

Знайомтеся: чотири найбільш поширених непорозуміння у відносинах церкви і журналістів-християн.

Журналіст-християнин повинен піарити церкву і її керівництво.

Помилка подібного підходу полягає в тому, що, зважаючи на базисне нерозуміння принципових відмінностей між PR і журналістикою, акулі пера приписують обов’язки, які зазвичай виконує інша людина.

PR – це системне, але одностороннє інформування про якийсь об’єкт.

Журналістика – це те ж інформування, але із залученням думок усіх зацікавлених сторін. Так от, журналіст може допомогти з висвітленням окремих благодійних проектів або іншої корисної активності, але заради збереження власної репутації він відмовиться від роботи з іміджем тієї чи іншої організації.

Щось подібне сталося чотири роки тому.

Євро-Азіатська Акредитаційна Асоціація (ЄААА) та Релігійно-інформаційна служба України домовилися про висвітлення Загальних зборів ЄААА. В рамках цих домовленостей мене попросили взяти інтерв’ю у Сергія Саннікова, історика і голови цієї організації. У підсумку Санніков – як і об’єкт будь-якого путнього інтерв’ю – відповідав на запитання на кшталт “Чому ваша організація фінансово непрозора?” (Редакція вже давно питання змінила).

Після публікації тексту посипався шквал звинувачень у неповазі до співрозмовника і т.п. Однак корінь цієї проблеми в тому, що “замовники” всього лише хотіли light-інтерв’ю з елементами “як вам вдалося досягти такого дивовижного успіху?”. А несподівано отримали інтерв’ю в стилі старого ділового журналу “Власть денег”.

Журналіст-християнин буде писати про церкву добре.

Ні. Він буде відображати суть, а не бажаний образ процесів, що відбуваються в конгрегації.

Маючи в рядах своїх парафіян працівників ЗМІ, церковні керівники можуть бути на 100% впевнені, що мають справу з одним з найбільш критичних і вимогливих прошарків суспільства. Журналісти нікому не вірять, багато перевіряють. У церкві до цього не звикли. Часом – піднімають питання про “огулу на помазаників Божих”.

У відповідь бравурні заяви церков або пов’язаних з ними НКО на кшталт “початок безпрецедентним змінам у соціальному житті покладено!” будуть нещадно аналізуватися і критикуватися.

Вірно і протилежне: у випадку якщо церковна активність може зацікавити широкі читацькі верстви, то журналіст обов’язково про це напише. Просто всім потрібно пам’ятати, що налагоджувати потрібно виключно партнерські відносини, адже ніхто нікому нічого не винен.

Журналіст-християнин працює безкоштовно.

“Беріть приклад з прем’єра Південної Кореї (начебто – О.Г.), який безоплатно служив у церкві прибиральником туалетів”, – застерігають прихильники цієї позиції. “Бородатої” настільки, що навіть і говорити не хочеться.

І все ж: символом життя професійного журналіста є слово “цейтнот”. Поряд з необхідністю підтримувати сім’ю і свій мозок в адекватному стані будь-які натяки на безкоштовну роботу викликають логічне запитання: “Невже всі в церкві працюють безкоштовно?”.

Ясна річ, ні. Тут питання в пріоритетах.

Ведення церковного сайту або газети (у кого є зайві гроші) досі вважається справою третьорядної важливості, хоча для організації, яка “продає” нематеріальні цінності і від того дуже залежить від своєї репутації, це принципово важливо.
Комерційні компанії давно зрозуміли, що репутація конвертується в лояльність, а лояльність – у збільшення обороту і прибутку. Скільки років піде на усвідомлення цього факту церковними структурами – невідомо.

Сумним прикладом неправильної побудови репутації заслужено може похвалитися київський “Духовний центр “Відродження”. Втім, після сутичок зі ЗМІ Володимир Мунтян найняв PR-компанію Kiev Leading Company, яка почала старанно працювати з онлайн- і телеаудиторією.

Але повернемося до питання грошей для акул пера. Перекіс фінансування в бік будівель і офісів на шкоду підтримки “мізків” згодом призводить до сумного результату.

Поступово отримуючи освіту, адекватні журналісти знаходять собі роботу, яка вимагає величезної віддачі та одночасно неможливості займатися іншими проектами. Сім’я, робота, церква. Як ви помітили, служіння в церкві виправдано стає на третьому місці.

І коли церква, вже обтяжена матеріальними активами (які, подібно колесу Уробоса, вимагають грошей на підтримку і охорону), усвідомлює необхідність в оплачуваних фахівцях-журналістах-піарниках, вже пізно. Всі серйозні люди вже зайняті, на “ринку” – тільки студенти.

Між іншим, саме тому протестантські церковні комунікації настільки убогі по контенту і стилю. Адже достатньо часто в церкві працюють люди, які просто лояльні керівництву і на професіоналізмі не впіймані.

Журналістам-християнам аби покритикувати.

Це не суто журналістська проблема. Це поведінкова девіація, просто притаманна окремим людям. Їх в народі називають по-простому – критикани.

З журналістами дещо складніше. По-перше, критичні тексти (або ТВ-сюжети) працівників ЗМІ, як правило, викликані прагненням до балансу думок. Тобто при висвітленні проблеми звертається увага на точки зору всіх зацікавлених людей.

Приміром, нормальний текст про палестино-ізраїльський конфлікт повинен включати в себе інформацію не тільки про численні напади арабів на простих перехожих (що саме по собі гідне осуду), але і згадку про огріхи самої ізраїльської сторони – тобто, наприклад, згадку про причини нинішньої хвилі насильства (окупацію Ізраїлем східного Єрусалиму в 1967 році і вересневі плани обмежити доступ арабів до мечеті аль-Акса) або думку прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху, що саме палестинський мулла порадив Гітлеру спалити євреїв. Саме це називається балансом.

По-друге, саме творчі/письменницькі навички журналістів найкраще підходять для актуалізації необхідності певних церковних змін. І критичні матеріали – це всього лише гудок.

У всякому разі, коли я написав текст “Шість причин, чому я не люблю свою церкву” (відгук на свій же пост “Шість причин, чому я люблю свою церкву”), тим самим я планував порушити зміни. Адже будь-які ініціативи щось змінювати виникають від людей, які не можуть змиритися з існуючим status quo. Втім, у мене мало що вийшло.

Сприймайте критичні тексти як посил до трансформації – і тоді багато що буде зрозуміло абсолютно з іншого боку. І ще: бажано прислухайтеся.

Релігія в Україні

Tags: , , , , , , , , , , ,

This entry was posted on п’ятниця, грудня 4, 2015 at 13:00 and is filed under Статті, Україна. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.