Телевізор.

Телевізор.

Чому багато російських і російськомовних іммігрантів в Європі та Америці підтримали ідею “Крим наш”, проект “Новоросія” та інші знакові аспекти зовнішньої політики нинішньої Росії?

Чим пояснюється схожість їх поглядів з поглядами легендарних 86% російських громадян? – розбиралась Україна кримінальна.

Адже саме така ідейна єдність росіян у Росії та за кордоном найчастіше і визначається публіцистами як реальний прояв “Русского мира”. Замислившись про сутність даного феномена, я звернувся в грудні 2015 року до друзів по Facebook, а також розіслав по пошті своїм давнім особистим друзям, які живуть в різних країнах світу, питання, що дозволяють скласти соціальний портрет адептів “Русского мира” з числа євреїв трьох країн – Ізраїлю, Німеччини та США (до останніх я приєднав пару відповідей з Канади).

Питання відображали три типи характеристик: а) ступінь інтегрованості в нове співтовариство, і, перш за все, міру володіння державною мовою країни перебування; б) рід занять, майновий та соціальний статус в порівнянні з колишнім, до еміграції; в) основні риторичні кліше, які використовуються в політичних дискусіях. З тих пір я отримав близько сотні таких описів, придатних для узагальнення. У лютому цього року до них додалися десятки відповідей на питання про “Русский мир”, які поставив своїм підпищикам у Facebook Сергій Медведєв, а також коментарі до його радіопередачі на “Радіо Свобода” з моєю участю – “Русский мир” на Заході” від 10.02.2016.

Євреї і міфологія російської ментальності

Чому для аналізу були обрані євреї? Перш за все тому, що вони становлять значну частину тих, кого називають “Русский мир”. Адже до горбачовської перебудови масовий виїзд з СРСР був можливий тільки за етнічними візами, а єврейська еміграція перевершувала за чисельністю всі інші, разом узяті. З 1946 по 1986 рр. з СРСР виїхало майже 300 тис. осіб за єврейською квотою (євреїв і членів їх сімей інших національностей) і трохи більше 150 тис. осіб – за іншими етнічними квотами.

Після 20 травня 1990 року (скасування виїзних віз) основний обсяг масової еміграції з Радянського Союзу і пострадянських держав тривав в рамках програм етнічних переселень, оскільки тільки ці програми забезпечували гарантований прийом мігрантів в країнах прибуття. З 1990 по 2007 рр. з СРСР і країн СНД виїхало понад 1,6 мільйона євреїв і членів їх сімей: понад 1 млн осіб – в Ізраїль, понад 350 тис. – в США, близько 200 тис. – в Німеччину і близько 50 тис. – в інші країни.

Зауважу, що серед отриманих мною портретів євреїв-адептів “Русского мира” не знайшлося жодного з тих, хто прибув в зазначені країни до 1990 р. І це не випадково, оскільки саме остання хвиля масової еміграції стала основою путінського “Русского мира”.

Аналіз соціальних портретів єврейської когорти закордонних шанувальників політики В. Путіна дозволяє виявити загальні властивості сучасного закордонного “Русского мира”, і при цьому відразу ж відкинути деякі міфи з приводу цієї спільності. Ці міфи майже однаково поширені як у російських консерваторів, так і у російських лібералів-прогресистів. І ті, і інші часто заявляють про природний антилібералізм російських людей, про їх одвічний ординський “культурний код”, в якому нібито запрограмована нездійсненність імперських поглядів. Консерватори про це говорять з розчуленням, ліберали – з жалем, але обидві групи доводять цим фатальну неминучість як особливого російського шляху, так і ідейної єдності “Русского мира” на всій планеті.

Так ось, я наводжу дані про ту частину “Русского мира”, до якої ніяк не застосуєш вигадки про вроджену євразійську ментальність, оскільки цією легендою про росіян вже точно не поясниш настрої євреїв. Великодержавний шовінізм, підтримуваний нині частиною з них, явно не спадковий.

На мій погляд, та частина останньої хвилі російсько-єврейських емігрантів, яка ідейно поріднилася з путінським “Русским миром”, демонструє зовсім не спадкоємність поглядів, а здатність людей до швидких ідеологічних перетворень. Ці люди в значній мірі розірвали зв’язок з цінностями та уявленнями, які ще недавно домінували в єврейському середовищі. Я маю на увазі, перш за все, опозиційне ставлення до авторитаризму в усіх його проявах (до царизму, сталінізму, вождизму), а також до великодержавного шовінізму.

Здавалося б, таке ставлення взагалі незнищенне з історичної пам’яті народу, обпаленого спогадами про державну політику “смуги осілості” і про єврейські погроми в Російській імперії; про сталінську боротьбу з “космополітами” і про державні обмеження прав євреїв за так званим “п’ятим пунктом” в радянські роки. На ідеї подолання цієї спадщини в різні часи складалося співробітництво між представниками російської і російсько-єврейської інтелігенції, яка перебувала в еміграції: Миколою Бердяєвим, Георгієм Федотовим, Ісаєю Берліном, Семеном Франком, Василем Аксьоновим та ін. Це інтелектуальне співтовариство завжди було опозиційним авторитарному режиму в Росії і СРСР.

Як сталося, що чимала частина російсько-єврейської еміграції нової хвилі опинилася в одній колоні з чорносотенцями і сталіністами? Причин тому так багато, що мені не вдалося б їх навіть перерахувати і коротко описати в рамках однієї статті. Я зупинюся лише на тих з них, які пов’язані зі зміною ставлення мігрантів різних хвиль до приймаючих країн, з одного боку, і зі зростанням впливу Росії на своїх колишніх співвітчизників – з іншого.

“Чужі”, або “Споживачі соціальних допомог”

У 1970-1980-і рр. єврейські емігранти були в більшій мірі ідеалістами, вони тікали з СРСР на “історичну батьківщину” або в США, “вибираючи свободу” і назавжди пориваючи зв’язки з Радянським Союзом. Такі емігранти-ідеалісти прагнули якомога швидше інтегруватися в нове співтовариство і бути корисними йому. Емігранти ж останньої хвилі, як правило, не мотивували своє рішення ні бажанням повернутися на “історичну батьківщину”, ні вибором на користь свободи.

Їх рішення були більш прагматичними, а розрив з Росією менш радикальним. Вони зберігали тут не тільки соціальні зв’язки, але іноді бізнес і майно, які використовують часто і нині. Ці мігранти-прагматики були налаштовані не стільки на інтеграцію в нове суспільство, скільки на споживання, на використання соціального потенціалу приймаючої країни, що фактично заохочує таку споживчу психологію своєю політикою соціальної опіки.

Євреї, які за своїми політичними поглядами були віднесені моїми інформаторами до “Русского мира”, виявилися в числі найменш інтегрованих в співтовариство перерахованих країн. Всі вони “чужі” на новій батьківщині хоча б тому, що або зовсім не володіють державною мовою даної країни, або не хочуть нею користуватися і мають можливість більшу частину часу спілкуватися російською мовою. За своїм соціальним статусом вони можуть бути віднесені до таких категорій.

“Утриманці” – пенсіонери та люди, що живуть на кошти соціальної допомоги або знаходяться на утриманні інших членів сім’ї, а найчастіше поєднують державне та індивідуальне утримання. Спосіб їхнього життя не вимагає освоєння мови і будь-якої участі в економічному і політичному житті країни перебування, а тому вони значною мірою живуть думками про Росію.

“Економічні нелегали” – люди, які отримують основний дохід зі здачі квартир або бізнесу, залишеного в країнах СНД, але приховують цей дохід, щоб не втратити право на отримання соціальної допомоги. Ці люди в найменшій мірі орієнтовані на будь-які форми економічної інтеграції в країні перебування, тоді як з Росією вони пов’язані економічно і часто ідейно.

“Професійні росіяни” – люди, зайняті в обслуговуванні російськомовної громади (працівники російських магазинів, ресторанів, турфірм тощо). Всі вони зберігають міцні економічні зв’язки з Росією і в чималій мірі інформаційно занурені в її життя.

“Професійні космополіти” – люди, робота яких не має жорсткої локальної прив’язки до будь-якої країни (що працюють через інтернет), наприклад професійні хакери. Деякі з них, як засуджений нещодавно в Німеччині “хакер Хел”, здійснюють свої атаки на замовлення з Росії. У цій же групі знаходяться так звані “діти капітана Гранта” – володарі закордонних наукових і дослідницьких грантів, які не мають постійної позиції у приймаючих їх наукових центрах і тому кочують з університету в університет. Вони не приживаються в нових країнах і, як правило, не мають наміру повертатися в Росію, але все ж в побуті зберігають російську мову і в культурно-інформаційному плані більше пов’язані з Росією.

“Посли Росії” – артисти і спортсмени, які постійно мешкають за кордоном, але які представляють Росію і зацікавлені в підтримці її істеблішменту і демонстрації йому своєї лояльності.

“Безнадійні” – це зовсім не бомжі. Так я назвав людей, які знайшли роботу в країні нового місця проживання, але при цьому їх соціальний статус на кілька ступенів став нижчим від того, який вони мали до еміграції. Як правило, вони зайняті на некваліфікованій роботі, яка потребує занурення в місцеве мовне середовище. Такі люди часто не просто відчужені від країни перебування, вони її сильно не люблять, одночасно ідеалізуючи країну виходу (“Ось там нам було добре!”), хоча повертатися в Росію не збираються.

Є серед російських євреїв і люди, ідеї яких лише частково перетинаються з ідеологією “Русского мира”. Наприклад, людина може не любити В. Путіна і Росію, але ще більше вона не любить Україну та українців: мовляв, “всі вони страшні антисеміти і їх правильно карають, відбираючи Крим”. Такі висловлювання характерні, наприклад, для євреїв-вихідців з Донецька. Інший приклад: людині можуть бути глибоко байдужі Крим, Донецьк, Україна, але вона є прихильником уявного В. Путіна, який, на її думку, “силою приборкав Чечню і показав приклад, як нам приборкати Палестину“. У Німеччині та в Ізраїлі чимала частина російських євреїв підтримує Росію за її антиамериканську політику, тоді як для євреїв США – це одна з найбільш негативних ознак російської політики.

За оцінками моїх інформаторів, євреї-адепти ідеології “Русского мира” переважають серед російськомовного населення Ізраїлю, а в США, навпаки, цей контингент складає безумовну меншість серед російських євреїв. Що стосується Німеччини, то по відношенню до неї єдності думок серед експертів немає. Ясно лише, що ідеологія “Русского мира” не зустрічає серйозного опору в маленьких містах, таких як Баден-Баден, де немає роботи для іммігрантів і серед них домінують “утриманці”; в великих містах, наприклад, Штутгарті, ситуація значно складніша, і оцінити співвідношення сил прихильників і противників “Русского мира” неможливо без репрезентативного соціологічного дослідження.

Телевізор і закон Хансена

Та частина російсько-єврейських іммігрантів, що слабко інтегрована або просто відчужена від життя держав, що їх прийняли, виявляється залежною від Росії у багатьох відношеннях. Перш за все, люди, що говорять тільки російською і не володіють мовою країни проживання, сильно прив’язані до каналів російського державного телебачення.

Альтернативні, закордонні російськомовні канали (наприклад, RTVi) в більшій мірі є елітарними і тематично спеціалізованими, вони не можуть конкурувати з російським центральним телебаченням за масовість. Вплив же цього телебачення добре помітно в політичній мові людини з “Русского мира”.

Ця мова майже повністю зіткана із кліше ток-шоу російського телебачення: “Якби Крим не взяла Росія, туди б увійшло НАТО”, “Німеччина – не суверенна країна, нею керує Америка”, “Німеччина ввела санкції проти Росії під тиском США” і т. д. з величезної кількості стереотипних мовних зворотів, які мені прислали, я вибрав ці три тому, що вони точно не могли бути вивезені емігрантами з Росії: все це нові меми, що з’явилися в політичному дискурсі тільки в 2015 р. І цей приклад ще раз доводить, що політична свідомість людини “Русского мира” (як в Росії, так і за кордоном) не традиційна, вона постійно конструюється і реконструюється.

Телевізор – все-таки не ГУЛАГ, він не може змусити людину йому підкорятися і навіть заглядати в нього. Якась частина російськомовних мігрантів (наприклад, багато вихідців з України) в зазначених країнах принципово не дивиться російське телебачення і пручається імперській політичній ідеології “Русского мира”. Деякі люди замінюють телевізор інтернетом, але все ж телевізор поки сильніший. Тільки в одній Німеччині російське телебачення можуть дивитися і розуміти близько 6 мільйонів людей.

Залежність емігрантів нової хвилі від Росії визначається не тільки впливом пропаганди, але і цілим рядом універсальних психологічних механізмів.

Задовго до епохи масового телебачення (в 1930-і рр.) Маркусом Лі Хансеном (відомий американський історик, лауреат Пулітцерівської премії. – Ред.) були відкриті закономірності, які до цих пір не втратили актуальність і багато здатні пояснити. Дослідник довів, що мігранти, орієнтовані на інтеграцію в нове суспільство, швидко відчужуються від країни виїзду і демонстративно маніфестують свій зв’язок з новим середовищем і відданість новій культурі. М. Л. Хансен писав: “Немає більш послідовного янкі, ніж “янкізована” особа іноземного походження”.

А ще раніше В. І. Ленін відзначав приблизно те ж саме на російському прикладі: “Зросійщені інородці завжди пересолюють по частині істинно російського настрою”. Є й інші, ще більш древні аналоги тієї ж думки, що характеризують універсальність цієї тенденції в різні епохи і в різних країнах світу.

Разом з тим Хансен вказав і на іншу закономірність: в разі, якщо мігранти не орієнтовані на інтеграцію або їм не вдалося інтегруватися в нове середовище, вони як психологічну компенсацію згадують, а найчастіше просто вигадують собі образ великої прабатьківщини. Так людина компенсує свою відчуженість від середовища, яке не прийняло її, подумки притулившись до іншого товариства: “Я не один, за мною велика країна”.

Вболівальники вболівають здалеку

М. Л. Хансен вважав, що проблема відчуженості від нового середовища та ідеалізація придуманої прабатьківщини можуть проявитися в третьому поколінні мігрантів, коли “онуки згадують те, що хотіли забути їхні батьки і діди”. Так воно і відбувається, але лише в тих випадках, коли мігранти живуть в замкнутих етнічних спільнотах, в своєрідних гетто, що перешкоджають їх інтеграції в державу-націю. Якраз єврейська міграція демонструє прямо протилежну тенденцію – їх культурний зв’язок з Росією і часткова російська ідентичність слабшають зі зміною поколінь, а зв’язки з новою державою зміцнюються.

В Ізраїлі діти емігрантів з Росії, пройшовши школу та армію, неминуче переходять на іврит як свою основну мову і швидко інтегруються в життя ізраїльського суспільства, а внуки російських емігрантів, як правило, і зовсім погано володіють російською та, безумовно, не беруть участі в трансляції мемів російського телебачення.

У США переважна більшість євреїв-вихідців з Росії нині живуть за межами таких російсько-єврейських заповідників, як Брайтон-Біч, і вже тому добре інтегруються в американське середовище, при цьому онуки російських емігрантів стають повноцінними янкі. У післявоєнній Німеччині російсько-єврейська еміграція набула масовості лише в середині 1990-х рр., і мало часу минуло, щоб сказати, як в цій країні змінюється ідентичність єврейських мігрантів зі зміною поколінь. Можу лише припустити, що і тут, так само, як і в двох вже згаданих країнах, зв’язки російсько-єврейських мігрантів з політичною ідеологією “Русского мира” обмежаться нинішнім поколінням і далі будуть тільки слабшати.

Чи може нинішня когорта євреїв, ідейних прихильників російського великодержавництва, стати політичним ресурсом нинішньої російської влади? Впевнено дам негативну відповідь. Ця категорія людей характеризується якраз слабкою участю в житті нових суспільств, вони не можуть і ніколи не намагалися лобіювати або захищати реальні інтереси російського істеблішменту в своїх країнах. Повертатися до Росії вони теж не збираються. Це вболівальники, які здалеку вболівають за свою команду, і на політичне поле вони не вийдуть.

Україна кримінальна

Tags: , , , , , , , , , , , , ,

This entry was posted on понеділок, лютого 29, 2016 at 13:00 and is filed under Закордон, Статті, Україна. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.