12
Кві

Ліки від пихи

   Posted by: klimovy4   in Закордон, Новини

Нагірний Карабах

Нагірний Карабах.

Путін знову всіх переграв.

Цього разу в Нагірному Карабасі, пише facenews.

Інтересів у Російської Федерації там було рівно два:

1) організувати війну;

2) стати головним миротворцем.

Начебто, вдалося і те, й інше. Але є нюанси.

Війну в цьому неспокійному місці Москва готувала давно. Причому ставка робилася саме на реваншистські настрої в Азербайджані, які гарантували війну довгу і кровопролитну. Те, що лікар прописав! Досить поглянути на географію та обсяги поставок російської зброї, щоб все зрозуміти без зайвих слів. Якщо в азербайджанських контрактах фігурують суми близько 3-х мільярдів доларів, то “братній” Вірменії перепало зброї приблизно на 200 млн. І то – в борг, в розстрочку… коротше, задарма. Щоб хоч якось пручалася. Додамо зброю, яку Азербайджан отримав з Туреччини, Ізраїлю та інших країн. Плюс власне виробництво. Хіба така важка “рушниця” могла не вистрілити по ходу п’єси? І ось вона вистрілила, а щастя все немає.

РФ на Південному Кавказі був потрібен постійний осередок напруженості з тенденцією до розширення (за рахунок Грузії і Туреччини, в першу чергу). Тоді гарний мідний таз накривав відразу всі транзитні проекти в обхід Росії. Початок був багатообіцяючим, але потім щось пішло не так.

Зараз, коли пороховий дим розвіявся і можна побачити всю картину цілком, очевидно, що в діях Азербайджану не було нічого спонтанного. Все, що відбувалося під час гарячої фази конфлікту і відбувається зараз – елементи детально опрацьованого плану. І є всі підстави вважати, що план цей був негласно представлений і схвалений під час Ядерного саміту в США, який Володимир Путін прогуляв.

Не секрет, що Мінська група зайшла в глухий кут, в першу чергу, через непохитність вірменської сторони. Де-факто, вона взагалі відмовилася від діалогу і лише вимагала в ультимативній формі визнання незалежності НКР.

Рік тому США вдалися до відчайдушної спроби зрушити процес врегулювання з мертвої точки. Вікторія Нуланд у Єревані вмовляла впертюхів зробити хоч якийсь жест доброї волі: звільнити заручників, передати Азербайджану хоча б п’ядь захопленої “зайвої” землі. Нічого подібного зроблено не було.

Причини вірменської незговірливість очевидні:

1) пиха переможця;

2) віра в Росію.

Ну і що з ними робити? Збити з їх голови корону, звичайно! А потім знову посадити за стіл…

Для Азербайджану “весняне загострення” не було війною відпочатку. Відомий вірменський військовий фахівець генерал Аркадій Тер-Тадевосян впевнений, що це була “розвідка боєм”. Перед азербайджанською армією ставилося завдання з’ясувати рівень обороноздатності противника, місця його дислокації, зайняти населені пункти і висоти, необхідні для розвитку наступу, і… зупинитися. Власне, військова складова на цьому вичерпується. Вірменії наочно продемонстрували, що “карабаська проблема” має військове рішення. Всі необхідні ресурси в Азербайджану для цього є. Аж до новітніх ізраїльських дронів-камікадзе. І, найголовніше, є добре мотивована і добре навчена армія.

Це абсолютно нова реальність, яка докорінно змінює переговорні позиції! Але головне розчарування чекало Вірменію на дипломатичному полі. Фактично мова йде про провал зовнішньополітичного курсу карабахських польових командирів, які захопили владу в Єревані в 1999 році (тоді ж, коли в Кремль прийшов Путін) і утримують її до сих пір. Люди, які мають всі ознаки військових злочинців, негайно підкорили Вірменію інтересам своєї “піратської республіки”. У зовнішній політиці це означало: саботаж будь-яких спроб врегулювання. А впливове вірменське лобі в США, Франції та інших провідних країнах довгі роки займалося “сізіфовою працею” – домагалося міжнародного визнання НКР і намагалося не києм, то палицею нашкодити Туреччині. В результаті кілька американських штатів прийняли-таки декларації, що ні до чого не зобов’язують. На тлі резолюції РБ ООН з вимогою деокупації Нагірного Карабаху такі “досягнення” виглядають просто смішно.

Про резолюцію РБ ООН відразу після початку конфлікту нагадав Держдеп США. А також про непорушність принципу територіальної цілісності держав і про право націй на самовизначення. Останній пункт може здатися обнадійливим для вірмен, але на жаль! Жителям самопроголошеної республіки визначатися не треба. У них вже є своя держава – Вірменія. А у розмов про якийсь спеціальний “народ Карабаху” перспектив не більше, ніж у вологих фантазій кремлівських маріонеток про “народ Криму”.

Останній американський цвях в кришку вірменської труни забив співголова Мінської групи від США Джеймс Ворлік. “Вирішення конфлікту – це виведення військ Вірменії з окупованих територій Азербайджану. І в той же час підготовка до вирішення з приводу статусу Карабаху”, – заявив він, перебуваючи в Баку.

Очевидно, що американці розглядають дії азербайджанської армії як “операцію з примусу до миру” і повністю їх схвалюють. Але є ж ще могутній військово-політичний блок ОДКБ і “великий білий брат” – Росія! За ними, як за кам’яною стіною!.. Під таким соусом карабахські президенти Вірменії ізолювали країну від світу, перетворювали найближчих сусідів на непримиренних ворогів, потурали будь-якому путінському капризу. І ось настав “час ікс”.

Що Вірменія має в сухому залишку?

Усі без винятку “союзники” по ОДКБ публічно підтримали Азербайджан. Навіть Білорусь! Зрозуміло, ні про яку військову допомогу мови бути не може. Причому для відмови є залізні юридичні підстави: Нагорний Карабах – територія Азербайджану, а значить озброєний конфлікт на цій території – його внутрішня справа.

Азербайджан підтримує Україна, країни Центральної Азії, що не входять в ОДКБ, Грузія. Найближчий і вірний союзник, ясна річ, Туреччина. Плюс Іран з його багатомільйонною азербайджанською громадою. “Хто залишився на трубі?” Росія? У цьому є частка правди. Вірменію рішуче підтримав LifeNews, виклавши кілька антиазербайджанських фейків традиційної для себе якості. (Потім Ашот Арамович Габрелянов довго дивувався: чому його журналістів відправили додому з “вовчим квитком”, адже вони такі об’єктивні?)

Ще що? Нічого! Ні військової допомоги, ні слів підтримки, ні осуду “азербайджанської вояччини”. Москва занепокоїлася одним – як би встигнути заскочити на миротворчий поїзд, поки він зовсім не втік. Лавров екстрено вилетів до Баку і довго клявся Ільхаму Алієву у вічній дружбі. Насилу вдалося заднім числом приписати Росії посередницькі послуги в припиненні вогню. Переляк Москви зрозумілий. У Росії величезна азербайджанська діаспора. Тільки в Москві за деякими оцінками їх до двох мільйонів. У Кремлі вчасно зрозуміли, що грають з вогнем і легким рухом руки зрадили свого останнього союзника. А чому ні? Вірменія все одно нікуди не дінеться – їй нікуди йти. А значить, її місце – під лавкою. Що буде далі? Нічого особливого. Вірменію повернуть за стіл переговорів. А азербайджанська армія закріпиться на зайнятих висотах і буде готуватися до нового наступу.

facenews

Tags: , , , , , , , , , , , , , ,

This entry was posted on Вівторок, квітня 12, 2016 at 07:00 and is filed under Закордон, Новини. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.