Комбінат Каргілл

Комбінат Каргілл.

На супутниковій карті в пошуковику Google Maps можна роздивитись верхівки силосів елеватора, дахи цехів, що поблискують на сонці, і навіть зелені клумби на території заводу, пише forbes. Адміністративно тут ще територія міста Донецька. Але по факту навколо ліс, за яким починається Петрівський район Донецька, озера і городи довколишнього села Кременця.

Колись в повітрі тут стояв смачний запах смаженого насіння. Сьогодні їдко тхне кислотою і гаром, навколишні села майже вимерли. Дані карт Google про “Комбінат Каргілл”, завод з переробки насіння соняшнику, застаріли: тепер тут лінія фронту з самопроголошеною ДНР. За словами місцевих жителів, на території комбінату базуються підрозділи “Цитаделі” (бригади армії ДНР). Бойовики захопили завод влітку 2014 року, з тих пір він повністю зупинив роботу. Об’єкт багато разів потрапляв під артобстріли: ще рік тому вони тут не вщухали.

За іронією долі саме Донбас на зорі 1990-х став відправною точкою бізнесу американської корпорації Cargill в незалежній Україні. Коли у 2000 році “Комбінат Каргілл”, в створення якого було інвестовано $40 млн, був введений в експлуатацію, корпорація назвала його одним з найкращих і найбільших своїх проектів в СНД. До цього Cargill уже вклала в Україні близько $30 млн у виробництво гібридного насіння і змішаних добрив, щоправда, не всі перші проекти були успішними.

З тих пір Cargill зберігає в Україні лідируючі позиції на ринку експорту соняшникової олії (третє місце після компанії “Кернел” Андрія Веревського і групи “Креатив”) і входить в десятку найбільших експортерів зернових. “Дочка” американської корпорації посідає десяту сходинку в рейтингу Forbes найбільших компаній України з виручкою за підсумками 2014 року майже 11 млрд гривень і прибутком 1,6 млрд гривень. Forbes оцінив Cargill в Україні в 15 млрд гривень, оціночна вартість компанії в аграрному секторі поступається тільки “Кернелу” і “Миронівському хлібопродукту” Юрія Косюка.

Незважаючи на такі значні позиції, може здатися, що Cargill в Україні тотально не щастить. Напевно у спадкоємців династії Каргілл-Макміллан з Міннеаполіса, які зараз володіють однією з найбільших приватних корпорацій США, при згадці України часом боліла голова. Компанія лише одна з багатьох, чиї активи знищила війна на сході. Але ця невдача – не перша і, як виявилося, не остання. Cargill боляче обпеклася майже на всіх своїх стратегічних напрямках в Україні: переробці, перевалці і в фінансовому секторі. Як таке могло статися з бізнесом, за яким стоїть велетенський грошовий і політичний ресурс? Можливо, цей ресурс і зіграв негативну роль.

Зерновий місіонер
Приблизно 60 років тому американська компанія Cargill, що вже щосили торгувала зерном в Сполучених Штатах, зайнялася новим напрямком – розробкою гібридного насіння зернових культур. Компанія хотіла продавати зерно на зовнішні ринки, але пробитися туди через обмеження можна було, тільки запропонувавши щось інноваційне. Технологія перехресного запилення дозволяла створювати нові види рослин. Показавши фермерам, як можна підвищити врожайність на основі генетичного матеріалу місцевого сортового насіння, Cargill поступово завойовувала нові ринки.

Ту ж схему “гачка технологій” американці використовували і в Україні, коли вона стала відкритою для іноземних інвестицій. У 1991 році було створено радянсько-американське СП “Каргілл Дніпро – селекція і насінництво”, засновником якого від української сторони виступив дніпропетровський Всесоюзний НДІ кукурудзи (нині – Інститут зернового господарства степової зони УААН). “Так як в Союзі в якийсь період генетика придушувалася, наші технології сильно відставали”, – пояснює заступник директора з наукової роботи інституту Михайло Шевченко. Задекларованою метою було об’єднати напрацювання американських і “радянських” селекціонерів в області досягнень для сільського господарства.

Планувалося побудувати завод з випуску гібридного насіння на базі місцевого колгоспу ім. Горького, але з дніпропетровцями це зробити не вийшло. “Не змогли вирішити організаційні питання”, – коротко пояснює Шевченко. Більш організованими виявилися працівники радгоспу “Бешевський” Старобешівського району Донецької області, якою тоді керував губернатор Володимир Щербань. Ще до перебудови радгосп залучив американську корпорацію Monsanto, одного зі світових лідерів в області біотехнологій рослин, для допомоги в підвищенні ефективності сільгоспробіт. Використовуючи гарантовані українським урядом кредитні лінії Ексімбанку США, Monsanto поставляла селянам техніку, насіння та засоби захисту рослин. Партнером корпорації в одному з таких проектів в 1995-му і стала Cargill.

У 1998 році в Донецьку була створена вільна економічна зона, що також згодом визначило ключову роль регіону в бізнес-стратегії американської компанії. Але завод, побудований в Старобешівському районі в рамках проекту з Monsanto, так і не став основою бізнесу Cargill і незабаром припинив існування. Шевченко вважає, що компанія трохи помилилася в розрахунках, які стосуються перспектив ринку насіння, а також врожайності культур в умовах українського клімату. Протягом декількох місяців Forbes намагався домовитися з представниками українського офісу Cargill про інтерв’ю, але безуспішно. На письмові запитання представники компанії також не відповіли.

Важкий вибір
В кінці 1990-х експорт зернових культур і олії з України був мінімальним. “У 1998 році внутрішнє споживання зерна становило 23 млн т, загальне виробництво – 26 млн т. Експорту майже не було, і він скорочувався”, – розповідає Володимир Клименко, голова Української зернової асоціації (УЗА), заснованої якраз в 1998-му. Виробництво соняшникової олії також приблизно відповідало споживанню – близько 500 тисяч тонн на рік. Незважаючи на це, в Україні на той момент вже були присутні міжнародні трейдери Louis Dreyfus, Bunge, Noble Group, Toepfer. Інтуїція та досвід роботи в країнах, що розвиваються, не могли підвести Cargill. Компанію цікавило, в першу чергу, зерно і соняшник. Введення в кінці 1999 року 23%-го експортного мита на насіння соняшнику виправдовувало інвестиції в сферу їх переробки.

Завод “Комбінат Каргілл” був побудований і введений в експлуатацію в рекордно короткі терміни – всього за два роки. Його потужності, що складаються з трьох черг, дозволяли переробляти 300 тисяч тонн насіння соняшнику на рік, продуктивність – 1600 тонн олії на добу. До складу заводу входили цех рафінування олії, цех із розливу в пляшки, а також склад готової продукції. “Це був сучасний завод, побудований з нуля. Компанія стала одним з найбільших роботодавців і платників податків регіону”, – згадує Олексій Морщагін, голова координаційної ради Європейської Бізнес Асоціації міста Донецька.

Паралельно в 1999-2005 роках компанія проводила скуповування зернових елеваторів (сьогодні їх у компанії шість). Обсяг вкладених в галузь інвестицій зріс до $100 млн. Формування мережі активів в переробці завершилося в 2005-му, коли Cargill придбала у шведів Йохана Бодена і Карла Стурена, власників ЗАТ “Чумак”, завод з переробки насіння соняшнику в Каховці (Херсонська область) потужністю 100 тисяч тонн нерафінованої олії на рік.

Квотний відбір
До цього часу у Cargill, точніше її української “дочки” ЗАТ АТ “Каргілл”, вже давно був офіс у Києві, вона займалася трейдинговими операціями в багатьох галузях по всій Україні: торгівлею зерном, олією, насінням олійних культур та паливно-мастильними матеріалами, концентратами фруктових соків і какао-продуктами. У 2006 році виручка “Каргілл” виросла в порівнянні з попереднім роком в два рази – до 2,5 млрд гривень, чистий прибуток склав 30 млн гривень.

Гарним результатам сприяли очевидні чинники: колосальний досвід компанії, компетенції в багатьох сферах бізнесу і фінансова стабільність. “Це транснаціональний світовий лідер. Вони довели свою конкурентоспроможність протягом століть, їх філософія бізнесу вистраждана століттями”, – зазначає власник “Нібулона” Олексій Вадатурський.

В кінці 1990-х експорт зернових культур і олії з України був мінімальним

“Вони здатні самі покрити свої потреби за рахунок власних коштів. Якщо в української “Каргілл” будуть фінансові проблеми, материнська компанія їх закриє”, – додає директор інформаційної компанії “ПроАгро” Микола Верницький. На його думку, широке охоплення ринкових сегментів, а також чітка побудова бізнес-процесів, успадкована від материнської структури, – сильні місця підприємства. За спостереженнями Верницького, стратегія Cargill в Україні в торгівлі зерном не зводиться до захоплення великих обсягів ринку. “Вони вважають за краще торгувати меншими обсягами, але заробити на цьому більше”, – зазначає аналітик. “Вони, так би мовити, за копійку вдавляться”, – по-своєму сформулював цю стратегію один з українських аграріїв, який побажав залишитися неназваним. Втім, закиди з боку селян в ціновому диктаті традиційно адресуються всім великим трейдинговим компаніям країни.
Вадатурський говорить ще про один інструмент, який цементує позиції Cargill в Україні”. “Їх захищають великі посли великої країни. Принаймні, роблять все для того, щоб до Cargill ставилися не просто як до компанії, а як до американської компанії”, – підкреслює він. “Government relations у Cargill завжди були на високому рівні. Вони нерідко використовували дипломатичні важелі для досягнення своїх цілей”, – погоджується голова великої юридичної компанії, клієнтами якої були фігуранти низки судових справ за участю Cargill.

Але бути американською компанією – не завжди перевага, принаймні, в Україні. У жовтні 2006-го в кабінеті віце-прем’єра Андрія Клюєва зібралися представники найбільших зернових компаній. Причина: за вказівкою Кабміну митниця зупинила в порту декілька суден, зафрахтованих клієнтами трейдерів, і не дозволяла експорт. Незадовго до цього уряд ввів ліцензування експорту зерна – регулювання, на думку чиновників, було необхідно у зв’язку з падінням врожаю. У палкій суперечці трейдери намагалися довести, що підстав для додаткового регулювання експорту немає, і просили відпустити суднові партії, простій яких обходився їм в тисячі доларів на добу. Клюєв погодився, папери підписав, судна вирушили в рейси. А наступного ранку відвантаження зупинилося знову, цього разу прямим дзвінком з Кабміну. “Моє слово купецьке міцне. Ваші судна відправляються додому, нові – не приходять”, – передає розмову з Клюєвим глава УЗА Клименко, який напередодні брав участь в переговорах в урядовому кабінеті. З тих пір судна простояли близько двох місяців, говорить він. Збитки трейдерів за півроку перебоїв з експортом в 2006-му УЗА оцінила в $100 млн (за іншими оцінками – до $200 млн), а втрати фермерів, за підрахунками Інституту аграрної економіки, досягли 12 млрд гривень.

Однією з потерпілих від введення обмежень компаній була і Cargill. Тоді публічно і жорстко висловився посол США Вільям Тейлор: мовляв, якщо питання не буде вирішене – його обговорення винесуть на ще вищий рівень. Погрози не особливо допомогли, уряд продовжив експерименти на зерновому ринку введенням квот, розподіл яких відбувся, за твердженням експортерів, непрозоро і на користь близьких до влади структур.

В тій чи іншій мірі обмеження на експорт зернових вводилися і в 2010 році, і пізніше в 2012-му. І вигравали від цього аж ніяк не іноземні трейдери. “При [Вікторі] Януковичі (під час перебування його прем’єр-міністром у 2006-2007 роках. – Forbes) всерйоз розглядався варіант держмонополії на торгівлю зерном. На щастя, цього не сталося. І тільки завдяки таким компаніям, як Cargill, нам вдалося потім пробити багато ринків і домогтися того, щоб українське зерно купували в 100 країнах світу”, – робить висновок Клименко.

Портове фіаско
Дипломатичні важелі погано допомогли Cargill в ще одному важливому для неї українському проекті. У багатьох на слуху історія зі спробою компанії в 2012 році побудувати власний термінал в Іллічівському порту, яка завершилася невдачею. “Насправді Cargill послідовно розглядала три різні проекти, і жоден з них так і не був реалізований”, – ділиться подробицями Сергій Крижанівський, який очолює зараз ДП “Іллічівський морський торговельний порт”. У 2012-2013 роках він керував приватною компанією “Саншайн-Термінал”, яка була створена Risoil S. A. для реалізації спільного проекту з Cargill. “Вони намагалися знайти вихід до води ще з 2006-го – під різними соусами, умовами і технологіями”, – уточнює Шота Хаджішвілі, партнер Risoil S. A. і співзасновник “Саншайн-Термінал”.

У сезоні 2009-2010 Cargill відправила на експорт 375 тисяч тонн соняшникової олії. Більше (575 тисяч тонн) зміг експортувати тільки найближчий конкурент компанії – “Кернел”. З зерном було дещо гірше. Cargill, яка в 2007-2009 роках закуповувала більше 1 млн т зернових за сезон і входила в топ-3 експортерів, в 2010-му скоротила експорт приблизно в чотири рази, пояснивши це величезною заборгованістю держави з ПДВ (1 млрд гривень).

Серед експортерів зерна і олії власними перевалочними комплексами на той момент володіли тільки “Нібулон” та “Кернел”. Причому остання активно нарощувала потужності з перевалки. У 2008 році компанія Веревського придбала за $100 млн в Іллічівському порту комплекс з перевалки зерна “Трансбалктермінал”, а на початку 2010-го повідомила про купівлю Allseeds Group, в число активів якої входив термінал з перевалки олії в Миколаєві.

Дефіцит потужностей під перевалку зерна та олії оцінювався приблизно в 5 млн т, їх нестача робила ціни на перевалку занадто високими. Основну частину олії Cargill відправляла на експорт через “Рісо Термінал” в порту Іллічівська (спільна компанія Хаджішвілі і швейцарської Risoil S. A.). У 2010 році Cargill і “Рісо” повідомили про намір побудувати в Іллічівську перевалочний комплекс вартістю $50-70 млн. Минуло два роки, але проект не зрушив з мертвої точки.

В учасників тих подій різні версії причин. “Проект виявився нежиттєздатним. У порту були відсутні земельні ділянки, які підходили б під вимоги “Каргілл” і її об’єкти. Ділянка, обрана компанією, не підходив з точки зору інфраструктури та комунікацій”, – пояснює Крижанівський. “Все простіше – це було при Януковичі, втрутилися треті сили, які зажадали 50% в новому терміналі. На що ми відповіли, що компанії зі 150% акцій не буває”, – запевняє Хаджішвілі. Від кого надходила пропозиція, він розповісти відмовився, повідомивши лише, що палиці в колеса вставляє керівництво порту, яке, втім, було несамостійним і безпосередньо управлялося з Києва. Міністерство інфраструктури тоді очолював соратник Ріната Ахметова Борис Колесников, і центром прийняття рішень в портовій галузі називали портовий холдинг Ахметова “Портінвест”.

Після цього, розлучившись з “Рісо” і “Саншайн-Термінал”, в 2012 році Cargill підписала меморандум з керівництвом Іллічівського порту про будівництво комплексу “елеватор плюс термінал” на новому майданчику, в районі 10-го причалу. Перед цим в Україну приїжджав гендиректор Cargill Inc. Грегорі Пейдж і зустрічався з Януковичем. У пресу просочилася інформація, що обговорювали і питання будівництва терміналу. Потім, приблизно через рік, проект “перекочував” на територію компанії “Іллічівський зерновий порт” (будівництво зернового пірсу на стику 18-19-го причалів). Але все знову затихло.

Один зі співрозмовників Forbes, причетний до стивідорного бізнесу в Одеському регіоні, висловив припущення, що причини невдач Cargill в Іллічівську потрібно шукати в підступах конкурентів. “Якби така потужна компанія зайшла в порт – це для багатьох створило б некомфортні умови”, – вважає співрозмовник, який побажав не розкривати своє ім’я. На ринку олії головним конкурентом Cargill була і залишається компанія “Кернел”. Її власник Веревський може мати підстави вважати порт своєю вотчиною: крім “Трансбалктермінала” потужністю 4 млн т, “Кернелу” на території порту належить маслоекстракційний завод, який компанія викупила за $140 млн у 2011 році у Bunge. У прес-службі “Кернел” відмовили в коментарі для цієї статті, телефон Веревського не відповідав.

У свій час з’явилися припущення, що Cargill розраховує використовувати під майбутній термінал землі в порту Південному компанії UkrLandFarming Олега Бахматюка, 5% якої компанія купила за $200 млн в кінці 2013 року. Поки ця версія не знайшла підтвердження, хоч Бахматюк раніше запевняв, що спільні логістичні проекти розглядаються.

Тінь “Дельти”
На початку лютого цього року українські ЗМІ поширили копію листа на адресу глави Адміністрації Президента Бориса Ложкіна і глави Фонду гарантування вкладів Костянтина Ворушиліна, підписаного віце-президентом Cargill Financial Services Марком Конлоном. “На жаль, останнім часом в ЗМІ з’являлися негативні матеріали щодо фінансових трансакцій Cargill і її відносин з Дельта Банком. Є відчуття, що до таких публікацій медіа підштовхнули заяви, зроблені Фондом гарантування вкладів або керуючими банкрутством Дельти”, – йдеться в листі. Представник компанії запропонував Ложкіну зустріч з метою прояснити ситуацію, між рядків читалося – щоб виробити спільну стратегію дій.

“При Януковичі серйозно розглядався варіант держмонополії на торгівлю зерном”

Історія з банкрутством Дельта Банку, який був визнаний НБУ неплатоспроможним в березні минулого року, боляче вдарила по іміджу американської компанії в Україні. Група Cargill несе серйозні репутаційні ризики як фігурант цієї справи, а також фінансові, зазначає Денис Киценко, партнер МЮФ Integrites. Фонд гарантування вкладів чітко позначив свою позицію: повернення коштів і активів проблемного банку. ФГВ змушений йти на це, оскільки після банкрутства Дельта виявилася фактично “пустушкою”, і розрахуватися з вкладниками тепер абсолютно нічим. Щоправда, фонд вважає незаконними не тільки угоди з Cargill. Серед фігурантів сумнівних трансакцій – Ощадбанк, “Фокстрот”, Державне іпотечне агентство і багато інших – всього на суму 22,5 млрд гривень.

Важкий вибір
Фінансовий підрозділ компанії Cargill Financial Services володів 30% Дельта Банку. Частка дісталася йому в 2010 році, коли власник Дельти Микола Лагун запропонував менеджменту Cargill викупити у нього з дисконтом борг проблемного Укрпромбанку, частина активів і пасивів якого перейшла до Дельти, на суму $85 млн. Схема угоди передбачала викуп порівну Лагуном і компанією Cargill додемісії Дельта Банку в розмірі 62%, на суму 317 млн гривень. Сума, в яку сьогодні оцінюють розмір виведених Cargill активів, за словами заступника директора ФГВ Андрія Оленчика, становить близько 2,5 млрд гривень.

У своєму листі до Адміністрації президента Cargill нагадала, що вона багато років є одним з найбільших кредиторів не тільки українського агросектора, але і банків, в тому числі державних. Серед її нинішніх клієнтів – Ощадбанк і Укрексімбанк, в різний час ними були ПУМБ Ріната Ахметова, Фінанси та Кредит Костянтина Жеваго, банк Кредит Дніпро Віктора Пінчука та багато інших. До кризи 2008-го, як стало відомо з єдиного інтерв’ю українським ЗМІ гендиректора Cargill Inc. Пейджа, обсяг виданих українським фінустановам кредитів склав близько 1 млрд гривень. І зараз, як випливає з листа, кредитний портфель налічує “кілька сотень мільйонів доларів”.

“Їм цікаво не саме кредитування, а ті активи, які в банках”, – пояснює інвестиційний банкір, співуправляючий директор великої інвесткомпанії, що побажав залишитися неназваним. За його словами, з одного боку, за допомогою позик Cargill підтримувала своїх клієнтів-фермерів, допомагаючи їм профінансувати урожай. “Це їх серйозна перевага. Такого собі не може дозволити жоден український трейдер, оскільки ми самі беремо гроші в західних банках під відсоток”, – говорить генеральний директор “Нібулона” Вадатурський. “З іншого боку, до угод про кредитування українських банків часто додається side letter (угода про винагороди і витрати. – Forbes), відповідно до якого банк зобов’язується при перекредитування цими коштами агрокомпаній отримати натомість їх акції або опціон на купівлю акцій. Cargill цікавить великий бізнес – сільське господарство, субпроцесінг, перевалка. Це зараз найстабільніші і найдохідніші галузі”, – відзначає інвестиційний банкір.

Така схема побічно підтверджується і озвученими фактами в справі “про виведення коштів” з Дельти. Договори, що дозволили клієнтам банку замість сплати за акредитивами перезарахувати свої борги (тобто замість Дельти стати боржниками безпосередньо Cargill), були підписані з цілою низкою аграрних компаній. Серед них – Іллічівський олійно-жировий комбінат, Іллічівський зерновий порт, Одеський олійно-жировий комбінат, Білгород-Дністровський комбінат хлібопродуктів та ін. Всі ці компанії, за даними Фонду гарантування вкладів, отримували в Дельта Банку кредити за рахунок коштів Cargill.

Чаша судових терезів у справі “про виведення коштів” поки не схилилася на бік боржників банку, яких пов’язують з Cargill. У вересні київський Апеляційний суд зобов’язав компанію “Іллічівський зерновий порт” (ІЗП) передати ділянку, що належить їй, в Іллічівському порту розміром 5,5 га на користь Дельти в рахунок непогашеного кредиту на суму 466 млн гривень.

Кому належить ця компанія? Відразу кілька джерел в портовій галузі вказують на акціонерів Дельта Банку. За словами Хаджішвілі, зерновий порт – проект Віталія Масюри, колишнього першого заступника ради директорів Дельти. Саме його вважали одним з головних організаторів скандального “виведення коштів”: проти Масюри вже порушено низку кримінальних справ. Про його причетність до ІЗП Forbes розповів Дмитро Горшунов, генеральний директор Bunge. “В Іллічівську у Cargill був спільний проект терміналу з Масюрою. Потім банк луснув, і фінансування зупинилося”, – розповідає він. Сам Масюра зараз переховується в Лондоні. Він сказав Forbes, що компанію в Іллічівську знає тільки як клієнта банку, який брав у фінансової установи кредит. Від інших коментарів у цій справі Масюра відмовився.

Юристи радять не поспішати з висновками щодо “виведення коштів”. “Результат спірних угод – це тільки потенційні можливості. Їх реалізація відбувається зараз в господарських судах Одеського та Київського регіонів на різних стадіях”, – зазначає Киценко, маючи на увазі, що боржникам можуть не дозволити скористатися своїм спірним правом взаємозаліку боргу – від Дельти до Cargill.

Світло в тунелі
Чому на Cargill в Україні впало стільки бід? “Можливо, як це часто буває в нашій країні, вони вибирали неправильних партнерів”, – припускає голова Bunge, який сам одного разу неприємно помилився з проектом в Іллічівську, зіткнувшись з непорядністю партнерів. Хаджішвілі, який був якраз одним з партнерів підприємства в перевалці, впевнений, що справа в принциповості американської компанії. “Вони працюють строго відповідно до міжнародних стандартів. Ніколи нікому не дадуть хабара”, – зазначає він.

Можливо, справа в менеджменті? Згідно із багаторічною традицією, Cargill раз або два на рік проводить ротацію топ-менеджерів, відправляючи їх працювати з однієї країни в іншу. Стиль управління специфічний. “Керівник працює строго відповідно до міжнародних інструкцій, в яких написано не тільки, що він повинен робити, але і як він повинен це робити в будь-якій ситуації. Вважаю, це правильно – управління є не тільки мистецтво, але і формальний порядок, прописаний в документах”, – говорить Клименко. У той же час співрозмовники Forbes не виключають, що у певних неуспіхів причини багато в чому політичні. З фіаско у фінансовій стратегії ще доведеться розібратися судам.
Крім неприємностей з Дельтою, аграрний бізнес Cargill в Україні також переживає не найкращі часи. “Втрата заводу в Донецьку погано позначилася на компанії. Переробка змістилася на інші підприємства, де йде на давальницьких умовах. Теоретично це дорожче, хоча на обсяги експорту критично не вплинуло”, – розмірковує аналітик “ПроАгро”.

Cargill Inc. згорнула в Чорноморському регіоні бізнес з продажу аграріям насіння, добрив і ЗЗР – власне, той, з якого вона прийшла завойовувати цей ринок. Верницький вважає, що причина зрозуміла і не раз була описана в західній пресі: в Україні немає того обсягу споживання, який зробив би цей напрямок бізнесу для Cargill важливим.

Сьогодні у компанії, як і раніше, немає власного терміналу. Основну частину зернових, каже Хаджішвілі, вона перевалює через термінал “Бориваж” в порту Південному, олію – на терміналах “Рісо” в Іллічівську та “Евері” в Миколаєві. “Для трейдера важливо мати свої перевалочні потужності. Так ти успішніший і гнучкіший на ринку, ніж якщо резервуєш чужі ємності і стоїш в черзі на завантаження”, – констатує Крижанівський. Логістику як слабке місце компанії в контексті відсутності виходу до моря називає і Верницький. Але якраз в логістиці у Cargill намітився позитивний перелом. Ще в 2013 році компанія знайшла нових партнерів для будівництва терміналу, цього разу в порту Південний. Ними стали акціонер і голова групи ТІС Андрій Ставніцер і його брат Єгор Гребенников. У 2015-му партнери створили для реалізації проекту компанію “МВ Карго”, у якій, як розповів її директор Олександр Примак, у власності та оренді перебувають ділянки землі з виходом до моря. “Це 16 га у власності для розміщення складів майбутнього терміналу, які були придбані у фізичних осіб, а також 9 га прибережної зони в оренді у Новобілярської сільради під перевалочні потужності”, – написав у листі Forbes Примак. Вартість проекту – $150 млн, потужність майбутнього терміналу – 5 млн т. Андрій Ставніцер відмовився відповідати на питання про деталі і схему фінансування проекту, пославшись на те, що історія з Дельтою занадто болюча для його партнерів і не в їх інтересах зараз фігурувати в ЗМІ.

Про що буде говорити Конлон на зустрічі з главою АП Ложкіним, про яку американець так настійно просив у листі? Ймовірно, попросить владу зосередитися на позитиві, який привносить Cargill в економіку України, – валютний виторг, інвестиції і зовнішнє фінансування. Ложкін, точніше той, кому він передасть ці слова, повинен буде зробити непростий вибір.

forbes

Tags: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

This entry was posted on четвер, квітня 21, 2016 at 11:00 and is filed under Статті, Україна. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.