Райффайзен

Райффайзен.

Пару днів тому я написав пост про те, що іноземні банки угробили банківську систему України, пише у facebook Олександр Деркач. Багато хто природно здивувався настільки сміливій заяві, тому хочу трохи пояснити.

Звичайно, це певне перебільшення і його треба сприймати не буквально. Ці банки ціною власних величезних втрат допомогли нам пережити кризу 2009 і 2014 року і внесли стабільність в банківську систему. Тільки стабільність ця з роками все більше стала нагадувати болото. Тому що з точки зору розвитку ринку, вони тут нічого не додали. Їх масовий відхід, це свідчення тупика, в якому опинилися і вони, і третина банківської системи, якою вони володіли або продовжують володіти.

Багато хто скаже, що причина у війні, у слабкій економіці, в корупції тощо. Це і так, і не так. Перш за все, потрібно дивитися, які банки зайшли в Україну в 2005 році і пізніше. Більшість з них не були ні великими, ні процвітаючими, ні технологічно передовими за світовими мірками. Радше навпаки. Вони намагалися вирішити проблеми, що накопичилися, і посилитися, активно скуповуючи банки в Центральній, Східній Європі і Азії. У 2008-2009 роках на піку світової фінансової кризи багатьом з них стало так недобре, що вони взагалі ледве вижили. Та й сьогодні далекі від процвітання.

У 2005 році мені довелося зустрічатися з більшістю з них. Якщо по австрійських, французьких та італійських банках було більш-менш зрозуміло, то що тут збиралися ловити німці, греки, кіпріоти, шведи і деякі інші, було для мене повною загадкою. Багато просто стовпили місце, щоб розширити присутність і продатися потім подорожче. Не плануючи особливо розвиватися. Як сказав мені СЕО одного з банків, навіщо морочитися, якщо капіталізація і так зростає в 2 рази за 3 роки. В Україні до середини 2000-х в банківському секторі була створена хороша база. Вибухово розвивався роздріб. Особливо картковий бізнес. Висока конкуренція тягнула ринок вгору. Ми Росію випереджали тоді років на 5-7 за всіма статтями. Але стали накопичуватися проблеми зростання. В першу чергу, недокапіталізація і брак ресурсів. Криза 2004 року показала, що запас міцності банківської системи невеликий. Тому очікування від приходу на ринок західних банків були високими.

Але дуже швидко ілюзії розсіялися. З’ясувалося, що королі то голі. Та ще й втомлені від безперервної трансформації та інтеграції з іншими банками. До всієї цієї недовареної бочки каші додався наш пристойний казанок. З тисячами відділень, десятками тисяч персоналу, мільйонами клієнтів. У багатьох банках вже були досить сучасні технології, хороший продуктовий ряд, налагоджена система управління ризиками тощо. Іноді не гірше взагалі-то, ніж у нових господарів. Але інші за формою. Наприклад, кількість відділень, клієнтів і обсяг документообігу в Авалі в 2005 році можна було порівняти з усією системою Райффайзена, а система оцінки ризиків давала всього 2-3 відсотки поганих кредитів. Все це творчо осмислити, трансформувати і змусити працювати в рамках власної моделі було непросто. Але і не важко. Наливай, як то кажуть, та пий. Коректуй по ходу, направляй, куди потрібно, змінюй потихеньку бізнес-процеси. І пам’ятай, що краще – ворог хорошого. Але виявилося, що у нових господарів банків, крім величезної зарозумілості і самовпевненості, за душею в професійному плані взагалі-то нічого більше не було. Ні зайвого капіталу, ні чіткої стратегії, ні розуміння особливостей місцевого ринку, ні сильних управлінців, ні нових технологій. Нові власники почали прямолінійно ламати під себе все те, що добре працювало роками, і що чіпати не треба було. Була втрачена гнучкість, заточеність на клієнта, на ринок, на лідерство. Те, що було добре в Угорщині або Чехії, не працювало тут. Бюрократизація і надлишкова концентрація повноважень нагорі не тільки позбавила регіональні дирекції та відділення будь-якої самостійності та ініціативи, а й привела до грубих прорахунків при видачі кредитів.

Найслабшою ланкою були кадри. Не можна завойовувати ринок з керівниками без повноважень і з виконавцями без ініціативи. Ініціативна і підготовлена “молодь” не знадобилась і пішла в інші банки. Місцеві менеджери, яких поставили нові господарі, управляли лише номінально. Отримували гарні кубки та почесні грамоти “за менеджмент”, але були не більше ніж “балакучими головами” і не приймали управлінських рішень. За ними стояли інші, які реально керували банками. Їх рівень не завжди був високий, але вони були своїми. Матрична структура роздробила банки на паралельні напрямки, що часто конкурували один з одним. Проблеми полізли в управлінні витратами. Один з банків змушений був скоротити половину (!) своїх 1400 відділень, бо вони стали (?) збитковими. Дешеві валютні ресурси, викинуті на кредитний ринок, не тільки не принесли щастя нікому, вони посилили валютні і кредитні ризики. Погані кредити раніше обчислювалися відсотками, а стали десятками відсотків. Як їх власні, так і всієї банківської системи.

Якщо хтось з нинішніх банкірів хоче зі мною посперечатися і скаже, що іноземці привнесли в їхні банки якісь серйозні ноу хау, то я з цим погоджуся звичайно. Але додам, що це швидше порівняно з їх початковим станом, а не, наприклад, з Приватом або Авалем зразка 2005 року. Як клієнт більшості цих банків в 2015 році, я, на жаль, не бачу в їх роботі того, що мені не було відомо 10 років тому. Побудовані красиві ВІП офіси не беруться до уваги. До технологій вони відношення не мають.

Підсумок. Купивши в 2005-2007 роках кращу частину банківського сектора України, західні власники не змогли втримати її навіть в тих рамках, в яких вона працювала до того. За 10 років вона деградувала, випала з конкурентного середовища і не просто зупинилася, а була відкинута назад у розвитку. Весь менеджмент, який щось вартував, розбігся по містах і селах. У відділеннях сидить задроченний і демотивований персонал зі злиденною зарплатою, а знакові клієнти давно повідкривали рахунки скрізь, де тільки можна. Нові господарі сьогодні розгублено озираються по боках в надії хоч комусь цю всю справу сплавити. Безкоштовно. З гарматами, обозами і мільярдами бездарно закопаних у землю доларів. Повірте, вдихнути нове життя в ці банки буде вкрай непросто. Хоч би хто їх купив. І останній яскравий приклад. Приватбанк, який на тлі повної відсутності конкуренції на ринку виріс в рази. Розбухнув до стану непідйомної валізи без ручки. Для своїх власників, менеджменту, Нацбанку і банківської системи в цілому. І перетворившись на гаранта Конституції, як безжально, але точно жартує 95 квартал.

PS. Я нікого не хотів зачепити або образити. Намагався виокремити загальне. Якщо комусь мій опис раптом здався занадто знайомим, то це питання не до мене. Я маю досвід роботи з різними банками. І з західними теж. Можу порівнювати і робити висновки. Ці думки з’явилися не сьогодні, а як мінімум років 8 тому. Я спостерігав це все осторонь. Часто з легким острахом. І останнє. В Україні є пара непоганих західних банків, які не хапають зірок, але працюють непогано і без понтів. Але вони маленькі.

Олександр Деркач, 2015

Tags: , , , , ,

This entry was posted on четвер, серпня 18, 2016 at 12:00 and is filed under Статті, Україна. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.