Сергій Тарута.

Сергій Тарута.

Співвласник “Індустріального союзу Донбасу” розповідає birdinflight про устрій держави і тих, хто її конструював – від Леоніда Кравчука до Петра Порошенка.

Сергій Тарута починав у мартенівському цеху “Азовсталі”. Він був трейдером заводу, працював з Євгеном Щербанем і Рінатом Ахметовим, пережив прем’єрство Павла Лазаренка. Тарута став одним з акціонерів “Індустріального союзу Донбасу” в кінці дев’яностих, коли це була фірма-посередник, і, з часом, перетворив її на промислову корпорацію. Він відмовлявся йти у владу до 2014 року, коли став губернатором Донецької області – ненадовго.

Кажуть, що олігархів навмисно породив Леонід Кучма. Це правда?

Це не так. Олігархів породила система. Почалося все з правління Леоніда Кравчука, коли в. о. прем’єра у вересні 1993 року став Юхим Звягільський. Перший президент не розумів, які важливі інститути влади. Величезне число людей, включаючи Звягільського, почали використовувати адмінресурс для власної вузької вигоди.

Коли Кучма став президентом, система координат вже сформувалася.

Я думаю, першим українським олігархом став дніпропетровський губернатор Павло Лазаренко. Він перший зростив бізнес і політику, щоб збагатитися особисто. Він зрозумів, що адмінресурс – це гроші, а гроші – це можливість купувати голоси в парламенті.

А хто і як тоді використовував адмінресурс?

Розповім, як я познайомився з Євгеном Щербанем. На початку дев’яностих я працював на “Азовсталі”, був заступником директора із зовнішньоекономічних зв’язків. Комбінат ще в радянські часи отримав дозвіл торгувати на світових ринках безпосередньо. І тут приходить Євген Щербань і каже, що більше торгувати зі світом безпосередньо ми не будемо, що у нього є квота на, припустимо, 800 тисяч тонн експортних поставок, і тепер всю нашу сталь ми будемо продавати йому.

Євген Щербань

Починав з кооперативного кафе в кінці 1980-х, імпортував вино, на початку 1990-х створив банк “Капітал”. Заснував компанію “АТОН” разом з Ігорем Маркуловим, радником президента Леоніда Кучми. Убитий в 1996 році, ймовірним замовником вбивства називають Павла Лазаренка.

І “Азовсталі”, і іншим підприємствам держава заборонила торгувати на експорт, обмежила ціни на внутрішньому ринку і нав’язала посередників. Цим посередникам роздали квоти на експорт, вони приїжджали на заводи і змушували підприємства укладати з ними контракти. Суть контрактів була: віддайте посередникам продукцію за рублі (тоді ще ходили рублі) за внутрішніми цінами, а вони продадуть її за кордон за світовими цінами за валюту і зароблять на шаленій різниці в цих цінах. На світовому ринку тонна чавуну коштувала 200 доларів, а нас зобов’язали продавати посереднику вдвічі-втричі дешевше.

При цьому Щербань же був з донецьких. А тоді вже в суспільстві була стійка інформація, що з донецькими сперечатися, скажімо так, дуже небезпечно. Мій директор був схильний погодитися з їхньою пропозицією, але я був проти. В результаті у мене був конфлікт і з Щербанем, і з його партнером Ігорем Маркуловим. Закінчилося це все підпалом мого будинку. Потім говорили, що мене “замовили”, але це вже інша історія. Зрештою наші “партнери” зрозуміли, що мене не поламати, і стали торгувати через нас.

Хто ж зобов’язував підприємства торгувати через посередників? Як це відбувалося?

Приходили вказівки з Міністерства економіки, команди ж йшли з самого верху, від Юхима Звягільського. Потім найспритніші посередники, розбагатівши, зрозуміли, що від тих, хто сидить у Києві, “нагорі”, дуже багато залежить. Вони зрозуміли, що їм самим потрібно на цю “гору”. Куди? У депутати.

Першим, хто це запустив, був Павло Лазаренко – він був дніпропетровським губернатором, а в 1994 році обрався до парламенту. Євген Щербань подивився на нього і зрозумів: навіщо ж займатися бізнесом, якщо через вплив в парламенті можна отримати набагато більше? Приклад Лазаренка і Щербаня заразив всіх.

Особливо масовим цей процес [походу у владу] став до кінця першого терміну Леоніда Даниловича. Тоді стояло питання хто переможе: чи він, чи комуністи, і всі сили кинули на те, щоб комуністи не повернулися.

На виборах президента в 1999 році застосували весь адмінресурс, який тільки можна. Це, напевно, був переломний момент: влада зрозуміла, що цілі виправдовують будь-які методи.

Виходить, Щербань був олігархом номер два?

Женя Щербань тоді створював Ліберальну партію і з її допомогою хотів забезпечити собі ресурс в парламенті. Я думаю, він був другим за масштабністю мислення після Лазаренка, українським олігархом номер два. Хоча в парі Щербань-Маркулов Женя не був номером один. У Києві Маркулов був набагато впливовішим.

Припустимо, олігархів породила система влади, але як саме?

Головна проблема, на мій погляд, це Конституція країни. Я б назвав її Конституцією компромісу. Адже Конституція 1996 року, за якою ми живемо зараз – це компроміс між ринковиками і комуністами, між Заходом і Сходом, між тим, чого хотів “Народний рух”, і тим, чого хотіла Компартія. Конструкція, яку пропонував “Рух”, була дуже хороша, але номенклатура “червоних директорів” не дала її реалізувати. Через цей компроміс ми постійно смикаємося, шукаємо своє щастя то на Заході, то в Росії.

Так і бовтаємося все життя, проїдаючи те, що нам дісталося від Радянського Союзу.

Ще одна системна причина появи олігархів – у нас немає незалежних інститутів: немає незалежного Національного банку, незалежного Антимонопольного комітету, незалежної комісії з цінних паперів, незалежної судової системи. Це суттєво.

І третьою причиною стала приватизація. Якби на початку дев’яностих ми приватизували всю держвласність, зараз ситуація в економіці була б зовсім іншою. Але тоді цього не зробили – навіщо приватизувати завод, якщо можна його просто доїти, та ще й отримувати субсидії з держбюджету, тому що він “збитковий”?

Парламент третього (1998 рік) і четвертого (2002 рік) скликань був, напевно, найбільш “діловим” – там було найбільше бізнесменів. Але вас тоді в парламенті не було. Чому?

Прийшли з бізнесу в парламент

Трейдери Юлія Тимошенко і Григорій Суркіс, промисловці Віктор Пінчук і Костянтин Жеваго, банкіри Валерій Хорошковський та Сергій Тігіпко, харчовик Петро Порошенко.

У політиці потрібно або пристосовуватися під інших, або створювати свою партію. А у мене ніколи не було амбіцій створювати партію. Крім того, я не вважав і не вважаю правильним отримувати якісь блага за допомогою адмінресурсу. Хоча в Україні це неефективно, без політичної підтримки неможливо повноцінно забезпечити незалежність бізнесу або консолідувати активи.

Доступ до залізорудного родовища в Запоріжжі отримали ті, хто мали депутатські групи.

Я тоді чітко зрозумів, що моя позиція дорого мені обходиться. З іншого боку, це змусило мене розвивати технологічну інтеграцію в своїй компанії. Так мені вдавалося конкурувати з тими, у кого була сировина.

Проте тоді ж, в 1998 році, ви вибралися до Донецької облради. Що це, як не адміністративний ресурс?

Я пішов до Донецької облради, вже коли працював в ІСД (корпорація “Індустріальний союз Донбасу”. – Прим. ред.), але не для того, щоб вирішувати його проблеми, а щоб допомогти вижити Тельманівському району Донецької області, звідки родом моя мати. Предметом моїх амбіцій було створити глобальну компанію, гравця світового рівня. І я прекрасно розумів, що для того, щоб працювати на Заході, я повинен зберегти абсолютно чисту репутацію. Це було важливіше від адмінресурсу.

“Криворіжсталь”

Найбільший меткомбінат України. Приватизований в 2004 році, напередодні Помаранчевої революції, в 2005-му повернуто державі. У повторному аукціоні брали участь компанії, які представляли Лакшмі Міттала, Сергія Таруту та Вадима Новинського.

Я зміг створити спільне підприємство з італійською Duferco, а потім ще одне, з Arcelor, і ми разом брали участь в аукціоні з купівлі “Криворіжсталі”.

Якби ми виграли конкурс, то ІСД і Arcelor об’єдналися б та утворили найбільшу сталеливарну компанію в світі.

На пострадянському просторі, мабуть, мені одному вдалося залучити близько мільярда доларів від міжнародних фондів – IFC, EBRD. IFC – це, напевно, найбільш строгий інвестиційний фонд у світі. Але зі мною він працював.

Ви говорите, що не займалися політикою. Але ви підтримували Блок Юлії Тимошенко після Помаранчевої революції – за що потім мали проблеми при Януковичі.

Ні, це не так. Я не підтримував її політичний проект. Але з усіх українських політиків, з якими я тоді зустрічався, у неї була найбільш державна позиція.

Юлія Тимошенко

Під час прем’єрства Павла Лазаренка компанія Юлії Тимошенко ЄЕСУ (Єдині енергетичні системи України. – Прим. ред.) поставляла російський газ в сім областей країни. Вона ж увійшла до складу засновників “Трубтранса”, який збирався постачати труби для російських газопроводів в обмін на газ. Детальніше про те, як будувався олігархічний каркас української економіки, в матеріалі “З багатьма нулями”.

Про Тимошенко ходить дуже багато міфів. Міф про те, що вона крала газ, придумали ті, хто боролися з Юлею-політиком. У дев’яностих Донецькій області та “Індустріальному союзу Донбасу” було дуже вигідно працювати з ЄЕСУ, вони поводились дуже коректно. Основні гроші ЄЕСУ заробляли в Росії і Середній Азії, а всередині України поставляли газ підприємствам за єдиною, затвердженою державою ціною 80 доларів за кубометр.

Крім того, коли Тимошенко стала міністром енергетики, то змогла вирішити давню проблему бартеру. Тому я підтримував Тимошенко, так само, як спочатку підтримував Ющенка, сподіваючись, що вони змінять країну. Тому в Донецьку мене завжди вважали “помаранчевим”.

Якщо вам вірити, виходить, що ви не олігарх.

Я ним ніколи не був. І не думаю, що хтось із олігархів працював в мартені, або був майстром в мартенівському цеху – а я з цього починав.

Як ви думаєте, чи змінюється ситуація зараз?

Ні. Наприклад, відсотків вісімдесят, навскидку, депутатів прийшли в парламент або щоб обслуговувати себе, або тих, хто їх туди направив. При цьому економіка сильно стиснулася. Наш ВВП скоротився з 180 мільярдів доларів до 90 мільярдів.

У чиновників і політиків немає можливості жирувати. Але з’явилося багато чинуш на рівні районів, областей і міст, які хочуть відбити гроші, витрачені на вибори.

Відрізняється ситуація ще тим, що олігарх номер один – президент країни. На Порошенкові лежить значно більша відповідальність, ніж на Януковичі. При Януковичі ніхто не обманював себе, всі розуміли, навіщо йому влада. Зараз такий самообман є. Але сьогодні йде війна, і робити з країною те, що з нею робили 25 років – просто самогубство.

birdinflight

Tags: , , , , , , , , , , , , , , , , , , , , ,

This entry was posted on середа, вересня 14, 2016 at 12:22 and is filed under Статті, Україна. You can follow any responses to this entry through the RSS 2.0 feed. You can leave a response, or trackback from your own site.